В заголовку цього посту міг би фігурувати термін “Північна Індія”, але прирівнювати поняття Індії і Кашміру буде некоректно, особливо якщо трохи розібратись в історії.
Категорія: азія
Наша мандрівка складалась з двох частин. Основний трек навколо Манаслу, та бічне відгалуження – трек в долину Тсум. Не те, щоб Тсум був must see, але раз ми вже туди добрались, то пропускати якось не випадало. Навряд чи ми ще раз вернемось спеціально щоб пройти його. Отже після тижневого походу по долині Тсум і назад, ми врешті вийшли на основний трек Манаслу. З цього моменту і розпочну другу частину щоденника.
Ми планували поїхати в Непал весною 20-го року. Але буквально за тиждень до вильоту почався загальний карантин. Країни зачинили кордони, авіакомпанії поставили літаки на консервацію, і ще багато всього, що ви і так добре знаєте. Подорож довелось відкласти до кращих часів.
Якось так склалось, що кожен гірський маршрут має містити свою ізюминку. Не знаю, чи це просто природно, що на будь якому шляху є високі, або складні точки, чи рутсеттери спеціально додають до нитки маршруту якісь локації, проходженням яких потім можна хвалитись. Як ви розумієте “головний трофей” трекінгу в Понтійських горах Качкар.
Останні кілька років мої інтереси були зосереджені навколо Гімалаїв та Каракоруму, з невеликим вкрапленням Високих Татр, Понтійськими горами не те, щоб не цікавився, не впевнений, чи взагалі знав про їх існування. Десь краєм вуха чув, що у східній Туреччині біля Чорного моря є гора Качкар, але всерйоз цей напрямок я не розглядав. Жорстока реальність внесла свої правки, і довелось їхати не туди, куди хочеться, а куди є можливість. Як часто буває в таких випадках, реальність перевищила очікування, і тепер можу сміливо рекомендувати як бюджетний і не дуже затяжний варіант трекінгу у високих горах.
Тиждень, чи більше йти по горах, терпіти значні навантаження, мерзнути ночами, та страждати від нестачі кисню, заради того щоб побачити гарний краєвид, гірку, чи щось там собі довести, це звичайно ж круто, ніхто не спорить. Проте, не всім таке подобається, більше того, далеко не всі таку екзекуцію витримають. Але похід до підніжжя восьмитисячника не обов’язково повинен бути складним. Існує гора, до якої може дійти, якщо й не кожен хто може ходити, то принаймні кожен хто підніметься на четвертий поверх без ліфта.
Першу частину подорожі ми пройшли дещо випереджаючи графік. Мали й без того достатньо днів у запасі, а тут додалось ще кілька. Треба було думати, що з тим всім часом доброго зробити.
Після сходження і довгого ходового дня, раціональні думки в голову приходити відмовились. Думати було настільки лінь, що ми навіть не могли сказати, залишимось в селі на одну ніч, чи завтра йдемо далі в гори. Прийняли рішення, прийняти рішення на ранковій нараді за сніданком.
Десь на початку вересня 2020 року, чатився з колегою – мандрівником, не пам’ятаю в чому була суть розмови, але на моє зауваження, що “світ закритий, і мусимо сидіти дома”, він заперечив, мовляв є ж ціла Туреччина, з Араратом, Понтійськими горами, чи Лікійською Стежкою на худий кінець. Тоді якось не сприйняв його слів всерйоз, не розглядав жодного напрямку з перелічених. Але буквально наступного дня, напарник по треку до К2 Єгор, скинув посилання на чийсь звіт про поїздку на Качкар, і закрутилось…
В середньовічному світі багато конфліктів точилося навколо Балкан, через що ці землі називали “Пороховою бочкою Європи”. Пороховою бочкою сучасного світу, безумовно, є Близький схід. За останні 50-70 років, тут почалась не одна війна, що мала наслідки не тільки на регіон, але й світ в цілому. Близький схід став ареною боротьби світоглядів, які за визначенням не можуть співіснувати мирно. Такої концентрації несумісностей, як тут годі й шукати. Створюється враження, що з кожного високого горба, тут можна побачити ворога, а іноді й не одного. Серед не спокійних арабських країн вигідно відрізняється хіба Йорданія.
Про льодовик Балторо вперше почув 5 років тому, від одного трекера в Непалі. Тоді, лиш почав освоювати високогірні маршрути і трек до Базового Табору Евересту здавався мені супер крутим. А двотижневий похід льодовиком взагалі був чимось з розряду нереального, а ще небезпечним та не гуманно дорогим. З часом із категорії “не для мене” ідея перемістилася в “може колись”, і ось на розповіді колег про Пакистан настав переломний момент, коли сказав собі “зараз, або ніколи”.