gryniuk.comПодорожі по Близькому Сходу. Автостопом по Сирії, Туреччині, Іракському курдистану.
Якось так склалось, що кожен гірський маршрут має містити свою ізюминку. Не знаю, чи це просто природно, що на будь якому шляху є високі, або складні точки, чи рутсеттери спеціально додають до нитки маршруту якісь локації, проходженням яких потім можна хвалитись. Як ви розумієте “головний трофей” трекінгу в Понтійських горах Качкар.
Останні кілька років мої інтереси були зосереджені навколо Гімалаїв та Каракоруму, з невеликим вкрапленням Високих Татр, Понтійськими горами не те, щоб не цікавився, не впевнений, чи взагалі знав про їх існування. Десь краєм вуха чув, що у східній Туреччині біля Чорного моря є гора Качкар, але всерйоз цей напрямок я не розглядав. Жорстока реальність внесла свої правки, і довелось їхати не туди, куди хочеться, а куди є можливість. Як часто буває в таких випадках, реальність перевищила очікування, і тепер можу сміливо рекомендувати як бюджетний і не дуже затяжний варіант трекінгу у високих горах.
Першу частину подорожі ми пройшли дещо випереджаючи графік. Мали й без того достатньо днів у запасі, а тут додалось ще кілька. Треба було думати, що з тим всім часом доброго зробити.
Після сходження і довгого ходового дня, раціональні думки в голову приходити відмовились. Думати було настільки лінь, що ми навіть не могли сказати, залишимось в селі на одну ніч, чи завтра йдемо далі в гори. Прийняли рішення, прийняти рішення на ранковій нараді за сніданком.
Десь на початку вересня 2020 року, чатився з колегою – мандрівником, не пам’ятаю в чому була суть розмови, але на моє зауваження, що “світ закритий, і мусимо сидіти дома”, він заперечив, мовляв є ж ціла Туреччина, з Араратом, Понтійськими горами, чи Лікійською Стежкою на худий кінець. Тоді якось не сприйняв його слів всерйоз, не розглядав жодного напрямку з перелічених. Але буквально наступного дня, напарник по треку до К2 Єгор, скинув посилання на чийсь звіт про поїздку на Качкар, і закрутилось…
В середньовічному світі багато конфліктів точилося навколо Балкан, через що ці землі називали “Пороховою бочкою Європи”. Пороховою бочкою сучасного світу, безумовно, є Близький схід. За останні 50-70 років, тут почалась не одна війна, що мала наслідки не тільки на регіон, але й світ в цілому. Близький схід став ареною боротьби світоглядів, які за визначенням не можуть співіснувати мирно. Такої концентрації несумісностей, як тут годі й шукати. Створюється враження, що з кожного високого горба, тут можна побачити ворога, а іноді й не одного. Серед не спокійних арабських країн вигідно відрізняється хіба Йорданія.
В 2010-му році я вперше виїхав за межі колишнього СРСР. І моєю першо країною була Сирія. Мені дуже сподобалось, і через якийсь час захотів поїхати на Близький Схід ще раз. Але поступово регіон захоплювала низка подій, що створювали певні незручності для мандрів. Арабська весна, громадянська війна в Сирії ітд ітп. Спокійною була одна лиш Йорданія.
Стандартний йорданський “золотий трикутник” виглядає так: Петра, Ваді-Рам, Джераш. В плані значення в історії цивілізації пустеля Ваді-Рам, звичайно ж поступається Петрі, але в плані природи далеко переганяє йорданський mest see №1. Мало де на цій планеті можна побачити такі пейзажі. Вони по правді видаються нереальними.
В уяві більшості мандрівників поняття Петра і Йорданія тотожні. В першу чергу люди їдуть в Петру, а вже потім в Йорданію. Не знаю, на скільки впав би туристичний потік, якби не Петра.
Перший раз попав в Каппадокію в далекому 2010-му році. Тоді я ще тільки починав подорожувати і освоював ближній закордон. Каппадокія мені дуже сподобалася, і одразу зрозумів, що рано чи пізно сюди ще повернуся. В ті далекі часи, сам тільки квиток до Стамбулу коштував захмарні для мене $300, приблизно стільки ж скільки в 2017-му обійшлася вся поїздка.
