gryniuk.com
Якось на привалі в одному з гірських притулків Словаччини, розглядаючи об’ємну карту гір, усвідомив, що моя улюблена карта по якій ходив останні кілька років покриває заледве половину татранського масиву. Вздовж лінії, що тягнеться приблизно на 100 км з заходу на схід вишикувались Західні Татри, Високі Татри та Бєлянські Татри. Моя карта покривала лиш Високі Татри, про існування решти гір навіть не здогадувався. І підозрюю я не один такий.
Індустрія альпінізму та гірського туризму, для доставки вантажів, широко користується послугами носіїв, яких наймають серед місцевого населення. Таких людей ще називають портерами. Про непальських портерів, що працюють в Гімалаях, відомо багато. Провідні outdoor видання мінімум кілька разів на рік публікують про них великі статті. Їхні пакистанські візаві, що носять вантажі для експедицій в Каракорумі, залишаються поза увагою, при тому, що жодне сходження на пакистанський 8-тисячник, жодна складна експедиція, не відбувається без їх участі.
Майже 10 років тому, Гімалаї прив’язали до себе невидимими нитками. З того часу щоразу, коли обираю куди податись у відпустку, бажання дослідити місця в яких ще не був бореться з бажанням ще раз поїхати в Непал. І приблизно в половині випадків останнє перемагає. Під час ковіду бажання лише загострюється, особливо, коли бачиш пости ФБ френдів, яким вдалося проскочити у вузьку шпарину між черговими хвилями локдауну та обмеження подорожей. Або наприклад, в листопаді-грудні, сидиш, дивишся на паскудну погоду через вікно, і думаєш: “в Гімалаях зараз трекінговий сезон”.
Коли вперше потрапила до рук карта Словацьких Татр, одразу кинулась в очі довга червона лінія, що траверсувала весь хребет – Татранська Магістраль.
В заголовку цього посту міг би фігурувати термін “Північна Індія”, але прирівнювати поняття Індії і Кашміру буде некоректно, особливо якщо трохи розібратись в історії.
Середній піший маршрут по Високих Татрах, це як правило 8-9 ходових годин в хорошому темпі. Про скельні маршрути взагалі мовчу, там і 10-12 годин не рідкість. А куди податись, якщо хочеться пройти якийсь коротенький красивий маршрут? Національний парк Словацький Рай приходить на допомогу :)
Якби протягом пандемії можна було їздити в Словаччину, весь світовий локдаун пройшов би повз мене не поміченим. Ви не уявляєте, на скільки мені бракувало словацьких гір. Проте, за майже два роки без Словаччини було вдосталь часу, щоб затерти до дір кожен квадратний сантиметр карти, і скласти собі список з маршрутів, куди ще не ходив.
Наша мандрівка складалась з двох частин. Основний трек навколо Манаслу, та бічне відгалуження – трек в долину Тсум. Не те, щоб Тсум був must see, але раз ми вже туди добрались, то пропускати якось не випадало. Навряд чи ми ще раз вернемось спеціально щоб пройти його. Отже після тижневого походу по долині Тсум і назад, ми врешті вийшли на основний трек Манаслу. З цього моменту і розпочну другу частину щоденника.
Ми планували поїхати в Непал весною 20-го року. Але буквально за тиждень до вильоту почався загальний карантин. Країни зачинили кордони, авіакомпанії поставили літаки на консервацію, і ще багато всього, що ви і так добре знаєте. Подорож довелось відкласти до кращих часів.
Якось так склалось, що кожен гірський маршрут має містити свою ізюминку. Не знаю, чи це просто природно, що на будь якому шляху є високі, або складні точки, чи рутсеттери спеціально додають до нитки маршруту якісь локації, проходженням яких потім можна хвалитись. Як ви розумієте “головний трофей” трекінгу в Понтійських горах Качкар.