Коли вперше потрапила до рук карта Словацьких Татр, одразу кинулась в очі довга червона лінія, що траверсувала весь хребет – Татранська Магістраль.
В заголовку цього посту міг би фігурувати термін “Північна Індія”, але прирівнювати поняття Індії і Кашміру буде некоректно, особливо якщо трохи розібратись в історії.
Середній піший маршрут по Високих Татрах, це як правило 8-9 ходових годин в хорошому темпі. Про скельні маршрути взагалі мовчу, там і 10-12 годин не рідкість. А куди податись, якщо хочеться пройти якийсь коротенький красивий маршрут? Національний парк Словацький Рай приходить на допомогу :)
Якби протягом пандемії можна було їздити в Словаччину, весь світовий локдаун пройшов би повз мене не поміченим. Ви не уявляєте, на скільки мені бракувало словацьких гір. Проте, за майже два роки без Словаччини було вдосталь часу, щоб затерти до дір кожен квадратний сантиметр карти, і скласти собі список з маршрутів, куди ще не ходив.
Наша мандрівка складалась з двох частин. Основний трек навколо Манаслу, та бічне відгалуження – трек в долину Тсум. Не те, щоб Тсум був must see, але раз ми вже туди добрались, то пропускати якось не випадало. Навряд чи ми ще раз вернемось спеціально щоб пройти його. Отже після тижневого походу по долині Тсум і назад, ми врешті вийшли на основний трек Манаслу. З цього моменту і розпочну другу частину щоденника.
Ми планували поїхати в Непал весною 20-го року. Але буквально за тиждень до вильоту почався загальний карантин. Країни зачинили кордони, авіакомпанії поставили літаки на консервацію, і ще багато всього, що ви і так добре знаєте. Подорож довелось відкласти до кращих часів.
Якось так склалось, що кожен гірський маршрут має містити свою ізюминку. Не знаю, чи це просто природно, що на будь якому шляху є високі, або складні точки, чи рутсеттери спеціально додають до нитки маршруту якісь локації, проходженням яких потім можна хвалитись. Як ви розумієте “головний трофей” трекінгу в Понтійських горах Качкар.
Останні кілька років мої інтереси були зосереджені навколо Гімалаїв та Каракоруму, з невеликим вкрапленням Високих Татр, Понтійськими горами не те, щоб не цікавився, не впевнений, чи взагалі знав про їх існування. Десь краєм вуха чув, що у східній Туреччині біля Чорного моря є гора Качкар, але всерйоз цей напрямок я не розглядав. Жорстока реальність внесла свої правки, і довелось їхати не туди, куди хочеться, а куди є можливість. Як часто буває в таких випадках, реальність перевищила очікування, і тепер можу сміливо рекомендувати як бюджетний і не дуже затяжний варіант трекінгу у високих горах.
Тиждень, чи більше йти по горах, терпіти значні навантаження, мерзнути ночами, та страждати від нестачі кисню, заради того щоб побачити гарний краєвид, гірку, чи щось там собі довести, це звичайно ж круто, ніхто не спорить. Проте, не всім таке подобається, більше того, далеко не всі таку екзекуцію витримають. Але похід до підніжжя восьмитисячника не обов’язково повинен бути складним. Існує гора, до якої може дійти, якщо й не кожен хто може ходити, то принаймні кожен хто підніметься на четвертий поверх без ліфта.
Першу частину подорожі ми пройшли дещо випереджаючи графік. Мали й без того достатньо днів у запасі, а тут додалось ще кілька. Треба було думати, що з тим всім часом доброго зробити.
Після сходження і довгого ходового дня, раціональні думки в голову приходити відмовились. Думати було настільки лінь, що ми навіть не могли сказати, залишимось в селі на одну ніч, чи завтра йдемо далі в гори. Прийняли рішення, прийняти рішення на ранковій нараді за сніданком.