Коли вперше потрапила до рук карта Словацьких Татр, одразу кинулась в очі довга червона лінія, що траверсувала весь хребет – Татранська Магістраль.
Цей маршрут був моїм першим номером у списку, але пройти хоча б його частину вдалося тільки через кілька років походів по Татрах. Причина банальна, всі пройдені до того маршрути були круговими, тобто починалися і закінчувались в одній точці. Татранська Магістраль, в свою чергу починається в одному місці, закінчується в іншому, що вимагає додаткової логістики. Поки було достатньо неходжених кругових маршрутів, досліджувати тему громадського транспорту в Татрах якось руки не доходили, та зрештою ми ризикнули!
З автобусами, чи Боже збав таксі, зв’язуватись не хотілось, а от потяг інша річ! Хто бував в Словацьких Татрах, знає, що вздовж всього масиву є залізниця. На сайті zssk.sk нагуглили розклад, і о диво! Електрички з Попраду до Штрбського Плеса (крайня точка залізниці) ходять з 5 ранку з інтервалом руху 30-60 хв, і в зворотному напрямку з тим-же інтервалом ходять майже до 23:00.
Ціна квитка яких 2 євро, купити можна як на сайті так і в касі.
Жили ми не в Попраді, і робити гак, щоб сісти там на поїзд сенсу не було. Ми вирішили доїхати до станції Старий Смоковєц на авто, там пересісти на електрину до Штрбського Плеса, і звідти вже по Тратранській магістралі пішки повертатись до машини.
Традиційно будь-який похід в Татри з добиранням на авто починається з пошуку “секретної парковки”. З нашої парковки було видно Славковський Штит – одну з найвищих і найпростіших гір масиву, на якій ми ще не були.
Станція Старий Смоковєц нагадує будиночок від німецької (ще ГДР-івської) іграшкової залізниці PIKO – мрії кожного радянського хлопчика, єтіть, який я старий.
Ми купували квитки онлайн. Можна також купити в касі. Якщо квиток куплений в касі, його треба валідувати у вагоні. Як компостувати електронний квиток (і чи треба компостувати взагалі) ми не знали, тому заздалегідь скачавши квиток на смартфон чекали контролерів. Контролю не сталося. Не берусь стверджувати що точно потрібно робити з електронним квитком, просто нам пощастило…
Колія – суцільні повороти і серпантини, тому 16 км потяг долає за 40 хв. Штрбське Плесо як завжди вітає натовпом туристів.
Буквально кількасот метрів, і потоки людей розходяться хто-куди, кожен по своїх маршрутах.
Перший відрізок Татранської Магістралі – від озера Штрбське плесо до Попрадського плеса. Тут одразу стає зрозуміло, як Татранська Магістраль отримала свою назву, широка мощена камінням стежка, для гір це сто відсотків магістраль.
Ще не встигли як слід розім’ятися, як дійшли до Попрадського плеса.
Найпрекрасніше на Попрадському плесі – це притулок і за сумісництвом ресторан з несподіваною назвою Хата при Попрадському плесі. Йти туди не довго. Ми навмисне не снідали дома, щоб підкріпитися там. Гуляш з кнедлями з виглядом на озеро, це прекрасно!
Збоку є ще один притулок-ресторан, але ми не були там жодного разу.
З тераси ресторану добре проглядається серпантин підйому, по якому доведеться йти за кілька хвилин.
Попрадське плесо і однойменний притулок. Звідси можна піти на приклад на Копровсський Штит або Риси. Але навіть якщо погода не пускає далі, то дійти до самого лиш озера й поїсти чогось доброго в притулку, це вже само по собі чудове проведення дня.
Перевал Sedlo pod Ostrvou (1966 м).
Підйом від озера до перевалу досить стрімкий, вказівник перед його початком, “обнадіює”, що йти доведеться 2 години. Наївний я думав, що як і всі вказівники в Татрах, цей розрахований на пенсіонерів, і на місці ми будемо суттєво швидше, але виявилось, що він не брехав.
З перевалу відкривається гарний краєвид. Тут багато людей, більшість з них доходять тільки до перевалу, і повертаються назад до озера, і правильно роблять.
Кілька років тому, на саме католицьке Різдво, ми піднялись на перевал. Крім нас більше нікого не було. Зимою тут не надто привітно.
Далі по Татранській Магістралі йдуть одиниці. Рельєф тут нагадує наші Горгани. Цекоти великі й малі, навіть жереп є.
Стежка проходить по самому краю гірського масиву, тому звідси добре видно долину. Огляд практично 180 градусів. Маршрути які ми відвідали раніше, як правило йдуть в глиб хребта Високих Татр, і якщо долину й видно, то лише вузенький сектор з ущелини.
Думаю, це фото цілком могло б зійти за зроблене десь у Горганах.
За черговим поворотом знову показуються скелясті гори, ландшафт міняється зі звичного нам горганівського на місцевий татранський.
Показується масив Герлаха – найвищої гори Словаччини (2655м). Герлах – котрийсь з зубців лівіше.
Під самими герлахісвькими скелями є озеро Батізовське плесо.
Якщо на перевалі під Острвою було більше сотні людей, то тут максимум півтора десятка.
Нажаль, довго насолоджуватись озером можливості ми не мали. Вже було добряче по полудні, нас трохи підпекло сонце, а над дальніми вершинами збирались не надто привітні хмари.
Наступна локація Сілезський Дом – наймажорніший притулок у Словацьких Татрах. Навіть не берусь сказати, чи це все ще притулок, чи уже (не самий дешевий) готель. Спеціально для клієнтів сюди збудована асфальтова дорога, а на парковці повно дорогих авто. Ресторан для простих туристів тут має окремий вхід, щоб любителі гір не лякали своїм виглядом більш вишукане товариство. Щоправда, ресторан цей мені видався дещо кращим за Хату при Попрадському плесі.
Ще Сілезський Дом підступний тим, що коли його вже видно зі стежки, і здавалось за яких кількасот метрів омріяне холодне пиво, йти треба буде ще 20-30 хвилин, петляючи по схилу і обходячи здоровенні валуни.
Озеро Веліцке плесо коло Сілезського Дому.
В принципі тут можна було б і завершувати маршрут. Від Штрбського плеса до Сілезського Дому – 15 км, і ще 5 км спуску до Татранської Полянки. 20 км цілком достатньо для хорошого ходового дня. Але це все не у нашому випадку… Від Татранської полянки до авто треба було йти дорогою ще 5 км, або шукати транспорт. Проїхати цих 5 км на електричці, ми якось не здогадалися. Топтати асфальт ентузіазму не було зовсім, то ж вирішили подати заявку на “програму максимум” – повертатися в Старий Смоковєц по горах через Гребєнок. Якщо вже йти, то краще горами!
Останній погляд на Герлах, і вперед!
Від Сілезського Дому до Гребєнку дорога йде здебільшого донизу, Татранська Магістраль з хайвею поступово перетворюється на стежку, втрачається висота, а разом з нею міняється і ландшафт, він скелястих татранських до типово карпатських пейзажів.
Цей відрізок доволі простий, не помітили, як позаду опинилось 5 км.
В якийсь момент, перед самим Гребєнком, наш темп різко сповільнився. Причину ви бачите на фото. Ви ж розумієте, не можна залишати стільки ягід на призволяще. Довелось робити зупинки кожних кілька метрів.
Зверніть увагу на руки і обличчя Наталі, їх колір стрімко наближається до малинового. За день ми добряче спеклися, причому лише з правого боку, так як рухались весь час в одному напрямку, і в одному положенні відносно сонця.
Добре що малинник був одразу перед Гребєнком. Будь він трохи більший і трохи далі, нам би не вдалося пройти маршрут до темноти.
Звідси стартують маршрути в Малу Студену долину і до Терихо хати.
Останні 2 км до Старого Смоковца можна спуститись на фунікулері, не знаю правда, який в цьому зміст.
Трек маршруту, для тих кому цікаво повторити. Відверто кажучи, я би рекомендував не включати останній перехід в маршрут, і обмежитись ділянкою від Штрбського плеса до Сілезського Дому. Все найцікавіше знаходиться на цьому відрізку.
Татранська Магістраль – досить простий оглядовий маршрут, який сміливо можна рекомендувати як тим, хто ще не був у Татрах, так і людям, що не знають що таке гори взагалі. При хорошій інфраструктурі, і не високій складності тут можна легко доторкнутися до всієї різноманітності гірської природи.