Коли вперше потрапила до рук карта Словацьких Татр, одразу кинулась в очі довга червона лінія, що траверсувала весь хребет – Татранська Магістраль.
Позначка: гори
Якби протягом пандемії можна було їздити в Словаччину, весь світовий локдаун пройшов би повз мене не поміченим. Ви не уявляєте, на скільки мені бракувало словацьких гір. Проте, за майже два роки без Словаччини було вдосталь часу, щоб затерти до дір кожен квадратний сантиметр карти, і скласти собі список з маршрутів, куди ще не ходив.
Якось так склалось, що кожен гірський маршрут має містити свою ізюминку. Не знаю, чи це просто природно, що на будь якому шляху є високі, або складні точки, чи рутсеттери спеціально додають до нитки маршруту якісь локації, проходженням яких потім можна хвалитись. Як ви розумієте “головний трофей” трекінгу в Понтійських горах Качкар.
Останні кілька років мої інтереси були зосереджені навколо Гімалаїв та Каракоруму, з невеликим вкрапленням Високих Татр, Понтійськими горами не те, щоб не цікавився, не впевнений, чи взагалі знав про їх існування. Десь краєм вуха чув, що у східній Туреччині біля Чорного моря є гора Качкар, але всерйоз цей напрямок я не розглядав. Жорстока реальність внесла свої правки, і довелось їхати не туди, куди хочеться, а куди є можливість. Як часто буває в таких випадках, реальність перевищила очікування, і тепер можу сміливо рекомендувати як бюджетний і не дуже затяжний варіант трекінгу у високих горах.
Тиждень, чи більше йти по горах, терпіти значні навантаження, мерзнути ночами, та страждати від нестачі кисню, заради того щоб побачити гарний краєвид, гірку, чи щось там собі довести, це звичайно ж круто, ніхто не спорить. Проте, не всім таке подобається, більше того, далеко не всі таку екзекуцію витримають. Але похід до підніжжя восьмитисячника не обов’язково повинен бути складним. Існує гора, до якої може дійти, якщо й не кожен хто може ходити, то принаймні кожен хто підніметься на четвертий поверх без ліфта.
Десь на початку вересня 2020 року, чатився з колегою – мандрівником, не пам’ятаю в чому була суть розмови, але на моє зауваження, що “світ закритий, і мусимо сидіти дома”, він заперечив, мовляв є ж ціла Туреччина, з Араратом, Понтійськими горами, чи Лікійською Стежкою на худий кінець. Тоді якось не сприйняв його слів всерйоз, не розглядав жодного напрямку з перелічених. Але буквально наступного дня, напарник по треку до К2 Єгор, скинув посилання на чийсь звіт про поїздку на Качкар, і закрутилось…
Про льодовик Балторо вперше почув 5 років тому, від одного трекера в Непалі. Тоді, лиш почав освоювати високогірні маршрути і трек до Базового Табору Евересту здавався мені супер крутим. А двотижневий похід льодовиком взагалі був чимось з розряду нереального, а ще небезпечним та не гуманно дорогим. З часом із категорії “не для мене” ідея перемістилася в “може колись”, і ось на розповіді колег про Пакистан настав переломний момент, коли сказав собі “зараз, або ніколи”.
Не знаю, хто для чого їде на Канари, ми їхали на Тейде. Як то кажуть, “свиня завжди знайде болото”, а ми де би не їхали завжди знаходимо якісь гори, щоб на них вибратись.
Чим себе зайняти, якщо вас занесло зимою в Закопане, лижі вас не цікавлять, а Морське Око вже бачили? Можна до прикладу піти на Ґевонт (Giewont). Зимою тут може бути набагато цікавіше ніж літом.
На території Пакистану є 5 з 14-ти найвищих гір. Броуд-пік, Гашербруми І і ІІ, Нангапарбат і звичайно ж К2. Якщо цікавишся горами, погляд рано чи пізно впреться в Пакистан. І хоч зараз це не сама проста для мандрів країна, не відмовляти ж собі в задоволенні ще раз побувати в горах. В цьому пості дам відповідь на кілька питань, що повинні спростити підготовку і саму подорож.