Десь на початку вересня 2020 року, чатився з колегою – мандрівником, не пам’ятаю в чому була суть розмови, але на моє зауваження, що “світ закритий, і мусимо сидіти дома”, він заперечив, мовляв є ж ціла Туреччина, з Араратом, Понтійськими горами, чи Лікійською Стежкою на худий кінець. Тоді якось не сприйняв його слів всерйоз, не розглядав жодного напрямку з перелічених. Але буквально наступного дня, напарник по треку до К2 Єгор, скинув посилання на чийсь звіт про поїздку на Качкар, і закрутилось…
Зазвичай, ми плануємо мандрівки за півроку, ато й довше, а тут порахували, що сезон завершується, і маємо менше місяця часу. Усвідомивши, що це буде автономка, де доведеться нести на собі продукти на 7-9 днів, ми всерйоз заморочились питанням харчів, перепробували кілька десятків різних субліматів, сушених продуктів ітд (про це буде окремий пост). А ще підготовка співпала в часі з ремонтом, переїздом та “епохою змін” на роботі, словом 4 тижні минули весело. То дрібниці, головне що все встигли. Дякую за допомогу панству з Вйо, і Nomad Live, якби хто хотів на Качкар, але не мав компанії, можете сміливо звертатися до них.
День 1.
Ні, навіть не так. Для мене подорож розпочинається, коли проходжу реєстрацію в аеропорту, і потрапляю до терміналу. Отже вечір Дня 0, ми зачекінились, стоїмо в дальньому крилі львівського терміналу, і спостерігаємо, як з вантажної палуби Ан-124 Руслан вигружають два МіГ-29. Мандрівку можна вважати розпочатою.
До слова, летіли ми Turkish Airlines. Виявилось, що вони дешевші ніж лоукост Pegasus, ще й за багаж платити не довелось.
Ніч в новому аеропорту Стамбула, потім ще година перельоту, і о 8 ранку наступного дня ми у Трабзоні.
Дехто прямо з аеропорту стартує в гори. Але ми вирішили відпочити після нічного перельоту. Та й газ треба було купити.
З аеропорту Трабзона є маршрутка до міста. 5 хвилин і ми біля готелю. Не знаю, о котрій офіційно чекін, але поселилися ще до 9 ранку. Більше того, рецепціоністи сказали: “у вас тут включений сніданок, якщо голодні, можете поснідати ще сьогодні, а якщо хочете, то і сьогодні і завтра”. Як ви розумієте, притомний мандрівник від такої пропозиції не відмовляється. Сніданок бук шикарний.
Як ви знаєте, газ в балонах в літаку перевозити не можна. А купити газ в Туреччині може бути ще та заморочка. В Азії наявність хобі, якось не дуже вписується в світогляд людей. Магазини з аутдорним спорядженням є далеко не всюди, а всякі там настільні ігри, чи комікси від Marvel, можна знайти взагалі хіба в самих хіпстерських кварталах Стамбула. Я таки нагуглив один спортивний магазин в Трабзоні, колеги скинули адреси ще двох, підозрюю що то були газові заправки (обов’язково поділюся координатами в окремому технічному пості). Коли прийшов на місце, де мав бути спорт магаз, місцеві сказали, що він “finished” ще рік тому. На щастя за 100 метрів був мисливський магазин, де й купили необхідний газ.
До слова, газ виявився такий собі. Для мінусових температур не придатний взагалі. Доводилось на ніч класти балон в спальник, щоб не замерз.
День 2.
За розрахунками, план на день мав бути такий: транспорт Трабзон – Пазар – Чамлихемшин.
Чамлихемшин (Çamlıhemşin) – останнє “цивілізоване” містечко на шляху. Там наступного дня мали б знайти собі транспорт до початку маршруту.
Але сталося по другому.
7:00 – підйом і збори.
7:30 – сніданок.
8:30 – вихід. Йдемо 1,5 км до автобусного терміналу.
8:55 – ми уже в автобусі на Пазар (Pazar).
10:50 – водій висаджує нас посеред міста, махає рукою, мол в тому напрямку є долмуш (маршрутка) в Чамлихемшин. Трохи в шокови, але через кілька метрів далі по вулиці, нас зупинили місцеві, і сказали що таки так, зупинка тут, і об 11:15 буде авто. Не встигли й чаю попити, долмуш вже тут.
12:00 в Чамліхемшині. За нашими даними, до точки початку треку, села Башяйла (Başyayla), не було дороги, і як наслідок регулярного сполучення. Розраховували, що добирання може бути не тривіальним, і на 40 км дороги може піти цілий день. Але нас висадили прямо напроти стенду з таксі, і ми просто заради інтересу вирішили запитати “хлопці, а в Башяйлу завезете?”. Питання вирішувалось думаю хвилини три, і ще за дві хвилини підігнали Dacia Duster в жовтому таксішному окрасі. Попросили, 350 лір. Подумали, що трохи дорого, але не торгувались. Як потім виявилось, частину дороги таки нема, та й вертикального підйому треба подолати більш ніж кілометр, тому гроші цілком виправдані.
Як тут не згадати наших таксистів у Ворохті, чи деінде в Карпатах. Якщо треба їхати десь трохи далі ніж їм хочеться, треба просити, нє навіть вмовляти, і ще потім слухати ниття “Йой, та ніхто вас не повезе… Та я собі буса розіб’ю на тій дорозі… Ти знаєш кілько оден мунтізатор коштує?… ” ітд.
З інфраструктурою тут не дуже, але логістика на рівні.
14:00 Ми на початку треку.
17:30 Пройшли перевал Kale Geçit висотою приблизно 2900м. Встигли виконати майже весь план першого ходового дня. Могли виконати й весь, розраховували заночувати в селі Haçıvanak Yayla, але вирішили зупинитись перед ним, щоб нас ніхто не турбував.
День 3.
06:00 – підйом. Все, далі у веденні хронометричного запису потреби немає. Переходимо, до переказу у вільній формі.
На сьогодні в планах був перехід між двома сезонними поселеннями пастухів Haçıvanak Yayla – . Що ми успішно й зробили, пройшовши через перевал Hodacur Geçit майже 3200 м висотою.
На перевалі зупинились на обід. Куплений напередодні хліб, що мав піти на канапки, був герметично запакований, правда на рівні моря. А на висоті перевалу, пакет надуло як повітряну кульку.
Маршрути всі не марковані, та й паперових карт купити ніде не вдалося, але як виявилось, наразі особливої потреби в них немає. Досить було онлайнових карт скачаних на телефон. Карти само собою досить приблизні, але орієнтування тут поки просте. Головне розуміти, між якими хребтами ти знаходишся, і на який перевал тобі треба.
Стежки не дуже натоптані, часто губляться. Людей мало. За день ми зустріли лишень одного скаженого мотоцикліста. Не знаю як, але йому вдалося проїхати там, де і йти то не просто.
Озеро Döner Gölü за перевалом Hodacur Geçit.
Наш сьогоднішній перевал, Hodacur Geçit, з протилежного боку долини виглядає доволі стрімким. Але то оптичний обман. Зблизька серпантин виявився в міру пологим. Ще й стежка знайшлася перед самим підйомом. Подивимося, як буде далі.
День 4.
Сьогодні ми мали пройти яких 6-8 км, але з 800 м набору висоти. На початку підйому треба було пройти два витка серпантину, довжиною приблизно кілометр кожен. Вирішили, що це не раціонально, й поперлись на пряму догори. Десь 200 вертикальних метрів, і ми на стежці. Тепер головна проблема – знайти потрібний поворот на наш перевал. На схилах в сезон випасається худоба. Кози й корови витоптали горизонтальні стежки по всьому схилу. Попробуй вгадай, котра твоя… Вибрав вроді правильну стежку, ідеш-ідеш, вона раптово зникає. Все би добре, але траверсувати крутий схил з каміння й трави таке собі задоволення. Добре, що траверс був короткий. Далі підйом виположився, і наявність стежки стала не принциповою.
Йшли неквапом, зупиняючись на привал в кожному красивому місці.
Дійшли до малого озера Atsiz Gölü, за яким мав бути перевал Atsız Geçit, що веде до озера Deniz Gölü (деніз по турецьки море).
Вид Deniz Gölü з перевалу, однозначно вартував того, щоб кілька днів до нього йти. Бірюзовий колір води просто нереальний. Замилувавшись озером, навіть не зразу помітили нову проблему, спуск по сипусі до озера. Перепад висот десь 50 метрів, але градієнт дуже крутий. Наскільки я розумію, перевал мав би бути прохідним для віслюків. Де вони тут ходять, хто його знає… Трохи розгледілись, знайшли серпантин донизу. Через декілька поворотів він, як і більшість турецьких стежок, успішно закінчився. Не знайшли іншого виходу, як спускатись вниз через осип. Трохи попихтіли, але таки спустились. Не найкращі враження, але що зробиш… Сергій і Єгор знайшли продовження стежки, і спокійно траверснули сипуху. Як виявилось, стежка таки існує!
Біля озера зустріли Словаків. Приїхали з Трабзона зразу до Олгунлара (Olgunlar найбільше село на треку), піднялись до озера і назад. Кажуть, якби не карантин, мали б їхати в джип тур по нацпарках США.
Словаки забрались, і більше біля озера не стало ні душі. Залишитись посеред гір без людей, мрія інтроверта.
Від озера починається підйом на Качкар. На завтра на ранок запланували штурм. Щоб зранку не блудити по каміннях, сходили розвідали підхід. Принаймні перша частина підйому справила приємні враження.
Вкотре за цю поїздку переконався, що рація, то не зайвих 300 грам барахла. Всі ми йшли в різному темпі, інколи зникаючи з виду один одного. Хто йшов швидше, шукав правильну дорогу, і коректувати траєкторію інших колег.
Вечір провели насолоджуючись тишиною та чаєм. Вдудлили певно більше ніж по літрі на людину. Зловживання чаєм має свої побічні ефекти. Але що поробиш, треба ж чимось жертвувати. Зато, на думку спеціалістів, це був один з найкращих вечорів у році.
День 5.
Штурм вершини.
Прокинулись 5:30. Взагалі, на сходження рекомендують виходити раніше. Але то вже рахуйте був жовтень, світає пізно.
Підйом зайняв у нас 3 години, і ще 2 годин спуск.
Качкар не є технічно складний, але непідготовленим людям сюди йти я б не радив. Треба мати або хороший скельний досвід, або значний вміст металу в фаберже, ну або йти з людиною, що тут вже була, чи принаймні є досвідченим альпіністом.
Докладніше про підйом на Качкар розповім в окремому пості.
Не встигли спуститись, як небо вкрили хмари, і почався дощ.
Планували ночувати на нижній стоянці під Качкаром, але перспектива змокнути, а потім ще й замерзнути, не сильно тішила. Тож швиденько зібравшись, пішли в Olgunlar- найбільше село на маршруті.
На відомих треках є свого роду хаби, де всі зупиняються на відпочинок, акліматизацію ітд. На треку в район Евересту це Намче Базар в районі Аннапурни – Мананг. В походах в околі Качкару це Олгунлар. Тут немає старбакса, чи фірмового магазину The North Face, є лиш один готель і один ресторан, але ми того дня були не перебірливі, за щастя було й таке.
День 6.
Ми йшли дещо випереджаючи графік. Мали й без того достатньо днів у запасі, а тут додалось ще кілька. Треба було думати, що з тим всім часом доброго зробити.
Замість того, щоб йти на північ, і виходити з треку біля міста Айдер, вирішили пройтись без наплічників через перевал Naletleme Geçit (3200) до озер Büyükdeniz Gölü та Gornavit Gölü в північній частині хребта, і того ж дня повернутися в село, а наступного дня поїхати на південь до міста Ерзурум.
Поки ми чухали ріпу, була вже 10 ранку. Якщо ми хочемо щось побачити, треба було негайно виходити. Світило нам сьогодні 10 км в одну сторону і 1500 м набору висоти.
Без вантажу дорога далась легко, і вже за 4 години, ми пили чай на березі озера Büyükdeniz Gölü. А дорогою назад, спостерігали, як поволі хмари з Чорного моря піднімаються з долини догори.
Єгор залишився “на базі”, ми підступно цим скористалися, обернувши собі на користь. Не доходячи кілька кілометрів до села, зв’язалися з Єгором по рації, попросили замовити обід. Є таки користь з тих рацій:)
На цьому гірська частина подорожі завершилась. Попереду у нас було ще майже 10 днів умовно рівнинної частини. Чому умовно? У східній Туреччині, куди не поткнись, всюди гори.