Якось так склалось, що кожен гірський маршрут має містити свою ізюминку. Не знаю, чи це просто природно, що на будь якому шляху є високі, або складні точки, чи рутсеттери спеціально додають до нитки маршруту якісь локації, проходженням яких потім можна хвалитись. Як ви розумієте “головний трофей” трекінгу в Понтійських горах Качкар.
Хоч Качкар не надто складний, сходження подарувало стільки вражень, що вирішив написати окремий пост про саму лише Гору. Питання трекінгу в Понтійських горах в цілому винесено в окремий матеріал.
Акліматизація
Класичний шлях підйому на вершину Качкар (3937 м) починається від озера Deniz Gölü (3350 м). Це вже достатня висота для того, щоб відчути прояви гірської хвороби, тому якщо у планах є підйом на вершину, а не просто оглядини озера, буде не зайвим перед тим акліматизуватись. В якості акліматизації цілком підійде кілька днів трекінгу по навколишніх горах з подоланням 3000+ перевалів. Якщо ж йдете зі сторони Олгунлару і не маєте часу на трек, варто зупинитись на ніч в Dilberduzu Camp (2900 м).
Погода
Понтійські гори відомі своєю непередбачуваною погодою (все як у великих горах), і частими опадами. Враховуючи, що на висоті озера Deniz Gölü навіть літом може бути мінусова температура, дощик запросто може перетворитись на сніг. Будьте готові помокнути і померзнути.
Нам з погодою взагалі пощастило, можна сказати perfect timing, дощ почався лише після того як ми спустились з вершини. І це був єдиний дощ за весь трек, незважаючи на жовтень місяць. А от знайомі, у вересні не змогли піднятись через сніг і від’ємну температуру.
Схема маршруту
Від озера до вершини приблизно 3 км і 550 метрів набору висоти. Радять розраховувати на 5 годин підйому, і стільки ж на спуск. Ми справились за 5 годин в 2 сторони.
Весь шлях можна умовно розкласти на 4 етапи:
- Підйом по чорному осипу.
- Обійти “лоб”.
- Пройти скельну ділянку.
- Вихід на вершину.
Перша половина (якщо не блукати) проходиться швидко, не встигнеш добре розімнутись, як впрешся носом в скелю. Скельна ділянка й перед вершинний підйом – природньо, найцікавіші етапи сходження.
Але якби все було просто, то певно було б не цікаво. Гора залишила нам кілька сюрпризів у вигляді скель та осипу “на закуску”. Та дякуючи альпіністам нашим попередникам, стежка через сипуху добре втрамбована і проглядається, а скелі в хорошу погоду проходяться “пішки”.
Ось перша скельна ділянка, та що одразу за осипом. Дорогою з вершини ми спеціально тут затримались, щоб відфотографувати складне місце. За творчим задумом, мала бути зроблена знимка, як Сергій лізе по скелі. Натомість, Сергій постояв, подивився на то все, і пройшов “пішки”, ні за що не тримаючись.
Довжина навіть не 10 метрів. Зачіпок більш ніж достатньо. Під ногами теж не так щоб Маріанська западина. Якщо каміння сухе, і у вас все в порядку з відчуттям рівноваги, можна пройти як Сергій.
Друга скельна ділянка. Тут правда “пішки” пройти не вийде, доведеться таки витягнути руки з кишень. Але як ви вже здогадались з радісної міни Серьожі, проблем тут виникнути теж не повинно. Каміння тримається купи, і на ньому додатня кількість зачіпок.
Тим не менше, каміння вологе, можливо зимою тут намерзає лід. Як і на попередній ділянці, є два шлямбура, мабуть якраз для тих, хто штурмуватиме Качкар зимою.
Штурм вершини.
Прокинулись 5:30. Взагалі, на сходження рекомендують виходити раніше. Але то вже рахуйте був жовтень, світає пізно.
Ну добре, то все відмазки, ми ліниві і самовпевнені.
Спочатку від озера Деніз потрібно піднятись на перевал. Підйом ми розвідали завчасно, дійшли до перевалу скоро.
За перевалом йде стрімка сипуха, але з добре втрамбованою стежкою.
Далі підйом по осипу конічної форми з крупного чорного каменю. Так, як осип правильної форми, підйом досить очевидний. І тут починається найцікавіше.
Потрібно пройти скельну ділянку,схожу на монолітний гранітний лоб, але куди йти не ясно. Маршрут не маркований. По gps карті стежка йде взагалі іншим боком, та й довіряти онлайн картам на сходженні – сумнівне досягнення. Натомість весь лоб утиканий турами. Куди не підеш – турік. Таке враження, кожна собака, що перлась на Качкар залишила по туру. Нюанс в тому, що далеко не всі вони ведуть куди треба. Ще пів біди, коли приблизно ясно куди йти. А от в різних “цікавих місцях” як бути?… Ми так вперлись в вертикальний камін з нестабільним осипом. Довелось спускатись по скелях метрів на 50.
Якась добра душа, намалювала червоні стрілки вздовж маршруту. От мабуть в все адекватне маркування. З’являється воно у ключових місцях, які ще треба знайти.
В тому всьому безладі треба віднайти стежку, що траверсує схил, і виводить на серпантин, що веде на передвершинний гребінь.
Саме тут є ті два місця, які сподіваюсь достатньо добре описав кількома абзацами вище, де треба буде трошки пролізти. Зачіпок достатньо, але може бути страшно, якщо не звик. Тут навіть пробили по 2 шлямбура. Якщо не впевнені у своїх силах, візьміть по 5-10 м мотузки, щоб провішати перила.
Одразу за проблемними місцями широкі гарні полиці. Можна перепочити, чи зробити знимки.
Траверс закінчується струмком. Зимою тут може бути натічний лід. Та й літом йти по мокрому камінню – так собі.
Далі серпантин веде до гребеня через осип. Стежка тут досить добре читається. Порода іноді дуже мілка і не стабільна, але піднятись можна безпечно.
Метрів за 200 до вершини серпантин впирається в вершинний гребінь. Рухатись потрібно буде паралельно гребеню. До вершини веде багато дуже фрагментованих троп. Таке враження, що їх протоптали кози, чи вівці, а не альпіністи. Рельєф доволі не певний. Крупні “шатуни”, не завжди є надійна точка опори. Іноді доводиться повертатись, іноді, коли не ясно куди йти, просто лізти “по азимуту”.
На вершині невелика площадка з “поштовим ящиком”.
Кажуть з вершини має бути видно море, Арарат і навіть Ельбрус. Те, що можна побачити море, ще більш-менш правдоподібно, Арарат з Ельбрусом це вже якось занадто круто. Чесно, на момент перебування на вершині, якось про це не думав, згадував про каміння, що хиталось під ногами, хотілось по швидше спуститися.
З чотирьох людей нас піднялось двоє. Наталя побоялась лізти через скелі. Чого розвернувся Єгор, не пригадую, мабуть розболілась голова. Людина, що приймає рішення припинити сходження керується в першу чергу безпекою, а це завжди варто поваги.
На початку спуску, нам пощастило знайти червоне маркування, і ми швидко вийшли зі скельної ділянки в стежку на осипі.
Друзі повідомили по рації, що знайшли гарну стежку до низу, яка співпадає з картою. І хоч їхні пояснення були досить детальні, цю ділянку дороги ми все рівно йшли навмання.
Підйом зайняв у нас 3 години, і ще 2 годин спуск до озера.
Біля озера Deniz Gölü швиденько попили чаю, зібрались і досить скоро дійшли до Dilberduzu Camp. Це щось типу літнього базового табору. Правда на початку жовтня він уже був порожній.
З Dilberduzu Camp також йде стежка на Качкар. Деякі групи йдуть на вершину з боку озера, а спускаються в Dilberduzu Camp. Чесно кажучи, не знаючи маршруту підйому, я би там не спускався.
Не встигли спуститись, як небо вкрили хмари, і почався дощ. Зібравши до купи залишки сили волі, та долаючи втому, ми спустились в Олгунлар, і вже того ж вечора вбирали в себе всі бага цивілізації, до яких тільки здатні були дотягнутись.
Підсумовуючи сходження, не назвав би Качкар технічно складним, але не підготовленим людям сюди йти я б не радив. Треба мати, або хороший скельний досвід, або значний вміст металу в фаберже, ну або йти з людиною, що тут вже була, і принаймні розуміє що робить.
Найбільша проблема, це не складність, чи небезпека, а не чітка нитка маршруту. Притомне маркування зробило б підйом швидшим, і значною мірою безпечнішим.
П.С. Мої знання в галузі альпінізму та гірського туризму були отримані, коли стояв поруч з людьми, що розмовляли про гори, тому, якщо знайшли якісь “ляпи”, повідомте в коментах, ця інформація буде корисна багатьом людям.
Ще пости по темі:
Турецький щоденник, частина 1. Мандрівка Понтійськими горами і сходження на Качкар.
Турецький щоденник, частина 2. Східна Туреччина.
Понтійські гори та трекінг на Качкар. Туреччина.