Першу частину подорожі ми пройшли дещо випереджаючи графік. Мали й без того достатньо днів у запасі, а тут додалось ще кілька. Треба було думати, що з тим всім часом доброго зробити.
Після сходження і довгого ходового дня, раціональні думки в голову приходити відмовились. Думати було настільки лінь, що ми навіть не могли сказати, залишимось в селі на одну ніч, чи завтра йдемо далі в гори. Прийняли рішення, прийняти рішення на ранковій нараді за сніданком.
На свіжу голову думалось краще. Перебрали кілька варіантів, і груповий розум знайшов оптимальний варіант: після закінчення треку провести кілька днів на сході Туреччини.
Замість того, щоб йти на північ, і виходити з треку біля міста Айдер, вирішили пройтись без наплічників по північній частині хребта, і того ж дня повернутися в село, а наступного поїхати на південь до міста Ерзурум (взагалі то схід країни).
Справа в тому, що різні сторони хребта автомобільними дорогами не сполучені. Іноді в село швидше буде пройти пішки через хребет, ніж доїхати на авто. Щоб доїхати з Айдера до Ерзурума треба робити гак в 300 км.
День 7.
О 6 ранку біля хати зупинився бус. Ми та ще двоє англійців, що жили в тому ж готелі, були єдиними пасажирами.
Дорогою хлопці сильно дивувалися, як в гірські дебрі можна прокласти таку дорогу, і як там може ходити рейсовий транспорт. 10 років тому, коли вперше подорожував Туреччиною, у мене був такий самий шок. Туреччина не асоціювалась з розвинутими країнами. Який же я був неправий! Маршрутка відвезла нас в місто Юсуфелі, де вже за півгодини чуть більший автобус віз нас в Ерзурум. Нас четверо складало рівно половину пасажирів. Природно, виникла дискусія щодо комерційної доцільності перевезень з заповненням пасажирами нижче 30 відсотків. Питання, чи фінансується державою громадський транспорт в периферійних районах, залишилось відкритим.
Приблизно о півдні були в Ерзурумі. Цього дня нам треба було вирішити кілька питань: розміняти гроші, вирішити, куди ми далі їдемо, купити квитки врешті решт, але першим ділом поїсти!
Яка ж прекрасна турецька кухня після тижня в горах. Навіть той факт, що офіціанти не говорили англійською, і спілкуватись доводилось через гугл перекладач не зміг нас засмутити.
Взагалі, знайти в Ерзурумі людину, що більш-менш внятно розмовляє англійською, нам не вдалося. Та й, якщо бути чесним, ми й не намагались. Навіть рецепціоніст в готелі не зміг сказати більше за кілька загальних фраз.
Кілька раз турки намагались пояснити щось російською, але ми вдали, що не розуміємо.
Цілою пригодою обернулася покупка квитків на автобус у місто Ван. Пояснити скільки квитків, куди і на яку дату нам потрібно вдалося відразу. А от з оформленням були танці з бубнами. Крім паспортних даних потрібно було ввести ще HES код. На той момент ми про нього мало що знали, і само собою з отриманням коду не заморочувались. Продавці квитків нашої легковажності не поділяли, і вводити просто випадкові цифри відмовлялися (попереднього разу такий фокус пройшов успішно). Ситуація, яку не відомо як сходу розрулити помножилась не то на некомпетентність, не то просто на азіатську неквапливість, ще й перебої з системою реєстрації додалися. В результаті 4 квитки ми купували годину, а може й півтори. До честі турків, скажу, що вели вони себе абсолютно спокійно й не агресивно, хоч не завжди компетентно, й подекуди, їх поведінка й відрізнялась від того, що я назвав би “діловим етикетом”. Квитки з HES кодом ми таки отримали.
День 8.
Вранці перед автобусом мав кілька годин, щоб прогулятись містом. Поза сучасним центром мила оку азіатська класика. На головних вулицях продається всяке барахло, на бічних це барахло роблять. Найцікавіше – виробництво мідного посуду. Бачив таке в 2010-му році в Алеппо.
Решта дня пройшла в дорозі. Не знаю, чи хороша то ідея, брати квиток на денний переїзд… З одного боку не треба їхати вночі, з іншого, дорога все одно вимотує.
Ван видався ще більш дивним за Ерзурум. Місто в рази більше, але подекуди порожнє. Що дивно, як для Азії.
Дедалі більше ловлю себе на думці, що попав в Азію. Хоч і вважаю Туреччину по деяких показниках значно більш європейською за нас, тут таки справжня Азія.
День 9.
В готелі нам запропонували тур на авто по околицях. Само собою за всі гроші. Ми вирішили, що то таки не наш бюджет, і влаштували тур собі самі. Обрали три точки, церкву Актамар, замок Хошап, і замок в самому Вані. Встигли правда тільки на першу і останню локацію, але нам і тих вражень на день було з головою.
Поїздка на човні до острова на якому стоїть стара вірменська церква, вартувала витрачених на неї пів дня. Фото старого храму є певно у кожній другій статті про схід Туреччини.
Світловий день завершили на замку міста Ван. Дивились, як на протилежному березі озера заходить сонце, промальовуючи контури 3-4 тисячних вулканів.
Кюнефе (кюнефа, араб кунафа) – десерт з сирного тіста та цукрового сиропу. Мій номер 1 в рейтингу східних ласощів. За ним певно сумую найбільше. Якщо пахлаву ще можна попросити когось привезти з Туреччини, то доставку кюнефи так просто не зробиш, її потрібно їсти одразу ж, поки ще тепла. Ми куштували кюнефу всюди, де тільки була можливість. У Вані вона виявилась найкращою.
День 10.
Планували перебратися з Вану в Татван на поромі через озеро. Але ніхто не зміг дати внятної відповіді, коли він ходить, і чи ходить взагалі. В мережі актуальної інформації не було. Хтось казав, відмінили через ковід. Власник готелю, казав, що дзвонив у компанію перевізник, і паром таки буде. Знаючи специфіку передачі інформації в Азії, вирішили перевірити все самі. Просто пішли на пристань і розпитали. Нам заявили щось типу: “от вам телефон, дзвоніть в Татван. Там вам точно скажуть буде пором чи ні.” Не знайомий з азіатським роздовбайством європеєць, міг би бути шокований, але ми були готові до такого повороту, просто включили “план Б”, пішли на автобус.
В Центральній Азії часто говорять “іншалла”, дослівно “як Бог дасть”, або “якщо на те буде Божа воля”. Як правило “іншалла” означає “якщо пощастить, то може й буде, але не сильно сподівайтесь”. Турки не вживають це слово, але тут на сході країни, воно часто йде за замовчуванням. Ніхто його вслух не каже, але всі живуть за законами “іншалла”.
Дві години, і ми в Татвані. Татван значно менший. Одна центральна вулиця і набережна. Окружної дороги немає, автомагістраль йде через місто. Несподівано, дорогу якраз ремонтують, тому всюди корки. Взагалі по східній Туреччині майже всюди щось ремонтують, зносять стару забудову, чи будують дорогу.
День 11.
Біля Татвану є гора Немрут. Її фото, точніше фото кам’яних голів у її підніжжі – ще одна стереотипна картинка з усіх путівників по Туреччині. АЄОА, то не та гора Немрут. Є дві гори з таким іменем.
Татванський Немрут, це вулкан, з кратером понад 10 км в діаметрі і озерами посередині.
В мережі толкової інформації ми не знайшли, тому їхали на свій страх і ризик. Запитали за транспорт в готелі. Нам запропонували таксі за 350 лір. Ми вирішили, що то занадто як на 20 км дороги, і пішли шукати транспорт самостійно. Перший же таксист запропонував ціну у 200 лір. Погодились не торгуючись. Дивлячись, як дякував нам таксист, коли отриммав свої гроші, зрозумів, що ми трохи переплатили. Але, як за дорогу в дві сторони і години дві очікування, сума в принципі прийнятна
Як виявилось, в кратер веде цілком пристойна дорога, доступна для будь якого авто. Місцеві люблять їздити туди на пікніки.
В середині кальдери свій мікроклімат. Рослинність зовсім інша ніж в околицях Татвану. У кратері є два озера. Велике з кришталево чистою холодногю водою, і мале з якоюсь мутною, і мабуть мінералізованою, але теплою.
Хороше місце, щоб зупинитись з наметом на ніч. Думаю, гарна ідея буде домовитись з таксистами, щоб одного дня завезли вас на кратер, а наступного забрали.
День 12.
Автобус, що мав відвести нам з Татвану в Діярбакир прибув строго по графіку. Як для прохідного автобуса (в регіоні де в ходу “іншалла”), це вражаюча пунктуальність.
Дорога 5 годин. Не мало, але й не багато щоб сильно замучитись від переїзду.
Коли був у Діярбактрі проїздом, у 2010 році, автостанція була за 10 кілометрів від міста на окружній дорозі. Зараз окружна перетворилась на один з нових проспектів. Маршрутка везла нас до центру добрих 40-50 хвилин, половину з того часу ми їхали через квартали новобудов. Одразу виникло кілька питань, на які сходу відповісти не вийшло. Як пояснити грандіозне будівництво по всьому сходу Туреччини? Турецька економіка хоч і сильніша за українську, також перебуває не в найкращому стані. Східна Анатолія – дотаційний регіон, звідки тут попит на нове житло? Звідки у людей така купівельна спроможність? Будівельний бум зумовлений ринком, чи державними дотаціями? Якщо останнє, то кому дістаються нові квартири? Чи не вирішив Ердоган просто купити курдів, як Ссср свого часу купив Середню Азію і Кавказ, чи Росія купила Чечню?
Діярбакир вважається центром тих, чиє ім’я в Туреччині краще не вимовляти. Якщо десь в розмові проскочить фраза “турецький курдистан”, в кращому випадку, вам пояснять, що ніякого курдистану не існує, це всього лиш східна Туреччина.
Хоч конфронтація з курдами в середині країни зараз вроді відійшла на задній план (але це не точно), залишки її відчуватимуться ще довго. Діярбакир місцями не дуже привітний. Загартовані вікна на всіх поверхах, політичні графіті на стінах, поліція на бронемашинах ітд. Але це лиш перше враження.
Досить пройтись лабіринтами старого міста, чи випити чаю на стіні замку, як тебе огорне суміш з атмосфери казок про 1000 і 1 ніч та декорацій фільму про арабо-ізраїльські конфлікти.
Діярбакир справив на мене враження повного життя східного міста. Востаннє такі емоції я відчував в Дамаску (да пошле Аллах мир у землі сирійські).
День 13
В деяких містах, що трапились нам на шляху, життя не припиняється навіть коли годинник показує далеко за північ, але й активність починається після полудня. Діярбакир рано лягає спати, але й рано прокидається. О 8-9 ранку тут вже працюють більшість магазинів та забігайлівок.
Сучасний Діярбакир побудований навколо фортеці, стара ж частина міста знаходиться прямо в середині мурів. Раджу побродити тут кілька годин, поки турки не знесли тут все і не набудували псевдоісторичних бетонних потвор. З одного боку, причесати центральні торгові вулиці і базар під один візуальний стандарт, гарна ідея. З іншого, навалити однакових коробок з закосом під старий фасад, таке собі досягнення.
Тим часом, поки в одній частині фортеці вже ведеться “покращення”, в іншій все ще живуть люди. Дуріють діти. Торговці тягають візочки зі своїм крамом вузькими вулицями, вигукуючи хто що продає. Пекарі печуть хліб в тандирі. Майстри роблять бляшану посуду. І все це запивається просто неймовірною кількістю чаю.
День 14
Вечером попереднього дня ми сіли на нічний автобус, що за яких 13 годин мав телепортувати нас з серця курдистану на північний берег чорного моря.
Нічні переїзди, ще та забава. Але що поробиш, в подорожах інколи доводиться виходити з зони комфорту. Частину дальніх автобусів в Туреччині мають по 3 крісла в ряд замість 4-х. Крісла у них можна розкласти, відстань між рядами більша. Довгі переїзди проходять у них значно комфортніше. Але то був не наш випадок, цього разу попався стандартний автобус з 4-ма кріслами.
Всі попередні переїзди були у комфортних трирядних автобусах, але в останньому найдовшому, удача від нас відвернулася. Певно природа захотіла вирівняти нашу карму, і за кожну годину проведену в зручному кріслі “VIP” автобуса, довелось провести годину в звичайному. Але, не такий страшний вовк ,особливо постфактум.
Трабзон зустрів нас теплим вологим повітрям. Ми вже встигли від нього відвикнути.
В готелі поселили одразу. Не треба було чекати до 12:00 як у нас, чи в Європі. Цього разу навіть не питали, чи можна поснідати два рази. Просто пішли на сніданок.
Останні два дні потратили на шопінг, сувенірінг і трошки моря. Додому взяли фісташок, мигдалю, чурчхели, і звичайно ж кави та чаю.
Так закінчилась наша неочікувана подорож, що дозволила глянути на таку здавалося б звичну та сходжену вздовж і поперек Туреччину з нового ракурсу. Зі всіх неочікуваних “сюрпризів” 2020 року цей виявився найприємнішим.