Ми планували поїхати в Непал весною 20-го року. Але буквально за тиждень до вильоту почався загальний карантин. Країни зачинили кордони, авіакомпанії поставили літаки на консервацію, і ще багато всього, що ви і так добре знаєте. Подорож довелось відкласти до кращих часів.
Десь з середини літа відновились перельоти, деякі країни привідкрили кордони. Почали з’являтися чутки про те, що Непал пустить до себе туристів. Ми регулярно моніторили профільні форуми, списувалися зі знайомими непальцями, але протягом осіннього сезону жодного алгоритму, що при адекватному рівні витрат дозволив би гарантовано потрапити в Непал так і не було знайдено.
Більш-менш певна інформація почала з’являтися з січня-лютого 21-го року. Попри успішні випадки проходження загадкового квесту, питань було більше ніж відповідей. Проект обіцяв багато цікавих задач, при відсутності гарантованого результату, та все ж, ми ризикнули. Вирішили піти тим самим маршрутом, що планували минулого року, кільце Манаслу плюс долина Тсум.
Підготовку почали місяці за 2. Поки вирішували одну проблему, виникало кілька нових. Питання з документами необхідними для отримання візи по прильоту, легко вирішилось за допомогою гіда. Але правила в’їзду в Непал постійно змінювались. Офіційно треба було тиждень сидіти на карантині, і хоч було зрозуміло, що скоріш за все на це закриватимуть очі, треба було мати в запасі “план Б”, на випадок, якби таки заставили залишитись кілька зайвих днів у Катманду. Не ясною також була ситуація з квитками у Air Arabia. Рейси Київ – Шарджа – Катманду постійно переносились. Хоч куплені рік тому квитки й не пропали, вирішили купити нові в Turkish Airlines, які літали стабільно.
Зворотній відлік.
Два тижні до вильоту. В ФБ все більше постів знайомих, що захворіли новим штамом ковіду. Намагаємося ізолюватися. Нервуємо, як зайвий раз потрібно вийти з квартири.
Тиждень до вильоту. В мережі перші повідомлення від тих, кому вдалося потрапити в Непал. Виясняється ситуація з карантином. Очікувано на нього підзабили.
НЕСПОДІВАНО виявилось, що наш приїзд співпадає зі святом Холі. Два дні установи не працюватимуть, нікому буде видати документи на маршрут. Наперед перміти теж ніхто не хоче давати, особливо без віз і паспортів )). А втрачати кілька днів просто так не хочеться. В результаті, за невелику “пожертву”, посадовці міністерства туризму зробили для нас виняток.
Два дні до вильоту. Здали тест, все добре.
День вильоту. Хоч Туркіші і літають зі Львова, вийшло не сильно зручніше, ніж Ейр Арабією з Києва. Спочатку турки запропонували нам квиток з пересадкою тривалістю одну годину. Самі розумієте, це лотерея. Взяли квиток з вильотом в Катманду через добу. Не те, щоб я не любив Стамбул, але конкретно цей день, волів би провести в Непалі.
Ще й процедури перевірки документів довелось зайвий раз проходити. Здавалося б, що тут такого? Та не все так просто. У правилах ІАТА, в які заглядають працівники авіакомпанії перед тим як видати вам посадковий документ, сказано, що для Непалу зараз потрібна віза. А у нас лише сфотографована на телефон роздруківка листа від найчеснішого в світі міністерства туризму, мовляв “просимо пустити таких то в країну”, самі розумієте, це не зовсім віза, трактувати документ можна по різному. І хоч у всіх відомих мені випадках цього листа було достатньо, шанси попасти під неправильне тлумачення все ж були.
День 0.
Словом ми героїчно вистояли всі черги, перевірки, додаткові перевірки, і перевірки перевірок, вичекали нескінченно довгу добу в Стамбулі, 5 годин затримки рейсу, і ще 6 годин польоту, і таки втрапили з хайтекового салону Аеробуса прямо на кольорові від фарб Холі вулиці Катманду.
Було добряче пообіді. Все що ми встигли, обговорити деталі треку з гідом, поміняти гроші, поїсти момо, і все.
Ввечері, спостерігаючи панораму міста з тераси готелю, помітив як змінилася столиця за останні 5 років. З’явилося багато висоток. Центр Катманду потихеньку втрачає свою майже середньовічну атмосферу, і перетворюється на звичайний брудний азіатський мегаполіс. Та й сам готель, в якому зупинялись раніше, добряче облупився, і вже не такий “cheap and best” як раніше, а просто cheap.
День 1.
О 6 ранку нас вже чекав джип. Всього в авто було вісім пасажирів, нас п’ятеро, водій, гід і портер. В Аругаті підібрали ще одного портера. Ітого дев’ять. Не дивуйтесь, для Непалу це норма. В трирядному індійському джипі нам було цілком комфортно. Якби їхали самі непальці, запросто би набралось більше десяти.
Можна було як всі тру трекери їхати автобусом, але щоб зекономити ходовий день, і проскочити не надто цікаву частину підходу, вирішили взяти транспорт, що завезе нас якнайдалі і якнайшвидше. Якнайшвидше правда мало свою ціну. Місцевий шумахер гнав так, що на гірських серпантинах мене закачало. Довелось повернути свій сніданок природі.
Замість обіцяних 10-ти годин дороги, водій домчав нас за 7. В Мача Кхолі ми були о 13:00. Ще було повно сил, то вирішили пройтись кілька кілометрів до наступного села – Кхорлабесі.
Не назвав би село туристичним. Півтора лоджі, з яких працює один. Ну працює, то голосно сказано. Нам дозволили поселитись, а їжу для нас готували портери з гідом, з того, що знайшли на кухні. Їм це цілком вдалося. Момо були неперевершеним. Мабуть найкращими з тих, що довелось скуштувати в Непалі.
День 2.
Перший день треку йдеться як завжди не просто. Ніби й висота менше 2000, і відстань така, що в Карпатах у двічі більше спокійно проходили, але все одно приходиш добряче вимотаний. Постійні “ап-ен-дауни”, на стежці майже весь час скачеш по каміннях, пилюки по кісточки ще й каравани віслюків на додачу. Чи насправді то ми ліниві й жиром запливли?…
Непал зустрів нас густою димкою. Видимість всюди не перевищувала 1 км. Димка стала не приємним сюрпризом цього треку, принаймні першої частини. В чому ж причина? Зимою на індійському субконтиненті сухий сезон. Мільярд з гаком мешканців країни священних корів, в купі з самими коровами, а ще машинами та мотоциклами, здіймають а небо тисячі тон пилюки, яку потім повітряни маси несуть в передгір’я Гімалаїв. В низинах пряма видимість може обмежуватись кількома сотнями метрів. Вище обрій проглядається значно краще. Більш-менш без перешкод гори можна бачити з висоти 3000+ метрів, і то зранку, по обіді вітер наганяє пилюку з долини.
Через димку на початку треку переслідують постійні флешбеки з південно- східної Азії. Стрімкі гори у формі конуса, з яких проглядаються лише силуети. Щось схоже бачив в Лаосі.
Трек навколо Аннапурни, і кільце Манаслу знаходяться буквально в сусідніх долинах, але різняться колосально. На Аннапурна треку тропіки закінчуються десь одразу за Бесісахаром, ще до початку пішохідної частини. У Манаслу два перших ходових дні немов у джунглях. Мавпи бігають по деревах, ростуть банани і бамбук. Причому висота ніби аналогічна до Аннапурни.
Вночі було душно. Як на другий день треку – незвично. Спав лише в спальнику, не накривався додатковими ковдрами.
День 3.
Потихеньку входимо в похідний режим. Швиденько зібрались, в 7 ранку вже вийшли.
Дорога виявляється йде далі ніж Джагат. Принаймні дорожні роботи. Ще приблизно 5-6 км до Філіма робітники разом з військовими прокладають дорогу в скелі. Раніше подібний проект був дорогими забавками багатої держави, як наприклад Памірське Шосе, зараз маленький Непал тягне дороги у найвіддаленіші ущелини. Вже в Філімі почули далекий звук грому. Виявилось, що то підірвали скелю.
Поселення буддистів на Манаслу починаються лиш на третій день. Врешті оточення схоже на той Непал, що полюбив багато років тому.
Після Філіму ущелина звузилася, і за кілька кілометрів ми дісталися розвилки між Манаслу треком і долиною Тсум.
Хоч рослинність потрохи змінюється, джунглі все ніяк не відступають. Вчора біля Джагату бачили мавп. Сьогодні кущі бамбуку супроводжували нас до самої Локпи – кінцевої точки денного переходу.
Гід не хотів, щоб ми йшли до Локпи, а скоротили денний перехід удвічі. Мотивуючи тим, що в Локпі не було нормальних умов для проживання. По факту виявилось аж цілих 4 лоджі. Не vip luxury spa, але принаймні твердих середнячків. Зато тут працювала кухня і можна було замовити майже будь що. Після кількох днів макаронів і тіста, поїсти картопельки було як бальзам на душу.
Дорога була легка і приємна. Не зважаючи на ап-енд-дауни стежка майже весь час була добре вистеленою, не треба було постійно стрибати з каменя на камінь, як попереднього дня.
Якийсь місцевий персонаж, з тих, що не пам’ятають, коли востаннє були тверезі, запропонував провести нас до сільського монастиря. Монастир виявився хаткою 3 на 3 метри. Цікавого само собою там не було нічого. Натомість дуже пізнавальною виявилась прогулянка через село. На карті Локпа це 3 хати на дорозі, а по факту кілька десятків господарств розкиданих по схилу. Обробляється тут кожна ділянка землі, де можна стояти і не падати. Пласких ділянок взагалі не було. Причому це не звичні для Азії тераси, а власне ділянки під кутом. Росте жито, горох, часник, капуста і картопля. Хай потім вдома розповідають, як важко вирощувати картоплю… Після “екскурсії” запитали гіда, чи очікує “екскурсовод” якоїсь компенсації, гід сказав, що якщо він чогось і очікує, то чекуню місцевої самогонки – роксі. На тому й розійшлися.
День 4.
Вночі падав дощ. Попередні два мої візити в Непал дощу не було взагалі.
Розраховуватись за день прийнято зранку перед виходом. Коли нам принесли рахунок, виявилось, що ціни для нас перерахували менші ніж були зазначені в меню. Не знаю, чи то гід домовився, чи то по доброті душевній, в будь якому випадку нам такий варіант підходив.
Гід топив, щоб ми йшли в село Чумлінг, і там лишались на ніч. Все би добре, але 8 км денного переходу якось замало. Сказали “прийдемо в Чумлінг, там буде видно”.
Практично одразу за селом почались ап-енд-дауни. Треба було обійти скелю. Замість того, щоб траверсувати її, дорога вибиралася на сам верх. Причому не просто підйом, а вперед – назад, і ще вверх-вниз на додачу, словом явно не оптимальна траєкторія. Тобто траєкторія може й оптимальна, але замахались ми добряче.
В Чумлінгу вже були трохи втомлені, але вирішили йти далі. І тут почалося… Вже третій день, строго по розкладу після опівдня заряджає дощ. Ну пес із ним тим дощем, так ще й спочатку рівна дорога в якийсь момент перетворилася у вузьку слизьку полицю над проваллям. Чисто випадково в самому вузькому місці через дорогу вирішило перейти стадо гірських козлів. Козли не були б козлами, якби не скинули зверху кілька чемоданів. Добре, що ми вчасно помітили каміння…
Дощ не припинявся, поки пройшли небезпечну ділянку, вже добряче перемерзли. Втома, висота, голод, все на раз, словом дійти до села вже було не просто, все про що міг думати, термос гарячого чаю і їжа.
Мушу зазначити, я був проти того щоб купувати чай в місцевих за дурні гроші. $5-6 за літр, погодьтесь, якось занадто. Для таких випадків, ми взяли з собою джетбойл з газом. Але в цій ситуації я був готовий поступитися своїми принципами.
Знайти лодж в селі вдалося не одразу. Хоч їх тут з пів десятка мінімум, майже всі не працюють. Знайшли один робочий. З вигляду він був не дуже. Ушатаний середнячок, якщо дивитись на кімнати. Але то тільки перше враження. Нас запросили до їдальні. Інтер’єр складався з суцільних тибетських артефактів, що згодяться для музею: мідний посуд, розписані скрині, вівтар з Буддою і портретами Далай-лами ітд. На кухні орудувала жіночка в національному тибетському костюмі, що не розуміла жодного слова англійською. Але нам це не заважало. Пояснити, що хочеш термос гарячого чаю можна і без англійської.
Словом, ми поселилися не в лоджі збудованому для туристів, а в звичайному традиційному домі, до якого добудували кілька кімнат для здачі. Вечір видався дуже позитивний. В домі зчинився серйозний двіж, ми були першими туристами за майже два роки. Щоб приготувати нам їсти хазяйка покликала на допомогу ще кількох господинь. Прийшли сусіди, а також кілька дівчат, підозрюю, аби пофліртувати з портерами. Не кожен день завидні столичні женихи з’являються в цій глушині. Було надзвичайно круто після важкого ходового дня поринути в атмосферу, що повністю виносить тобі мозок. Заради такого і варто їхати в Непал!
День 5.
Врешті природа подарували нам гарний ранок. Прокинувшись, ми помітили, що хмар немає, а нас з усіх сторін оточують високі гори. Долину присипав легенький сніжок, що тільки робив її ще красивішою.
Долина розширилась приблизно до кілометра. Майже всю її вільну площу займали городи, а вузенька стежка посередині ділила її навпіл. Стежка з двох сторін була обнесена не великим парканом, мабуть щоб тварини не залазили в город. Майже вся дорога була рівна.
Багато де зустрічали цікаве “графіті” серп і молот і свастика. Варто розуміти, що свастика тут це символ буддизму, а не нацизму. Позиції комуністів в Непалі сильні. Їх тут цілих 2 партії, маоїсти і марксисти. Вони між собою не сильно дружать, іноді відверто конфліктують. Спитаєте, як же комунізм може поєднуватись з майже феодальними традиціями? Думаю досить просто. Люди тут живуть спільнотами, де часто розмиті грані між приватним і “колгоспним”, чим не комунізм?
Зупинились в селі Ніле, останньому поселенні в долині. За Ніле ще була місцева святиня Му Гомпа (місцеві кажуть “му гумба”).
Сходили до Му Гомпи. Це старий монастир, за 5 км від Ніле. Красиве, але суворе місце. Дуже холодне і вітряне. Всередині не було нікого, крім двох монахів, що відчинили для нас основне приміщення.
Далі за гомпою лиш стежки через 5-6 тисячні перевали що ведуть в Тибет.
Місцеві мешканці мають дозвіл на перетин китайського кордону, чим успішно і користуються. Кажуть в долині багато товарів з Піднебесної. Принаймні нам траплялося багато бляшанок з-під пива з ієрогліфами. А ще в лоджі знайшли китайське бренді, по 500 рупій за пляшку, це дешевше ніж ром Кукрі в Катманду.
Науковий інтерес в галузі експериментального алкоголізму переміг здоровий глузд, що рекомендував не пити абищо на висоті 3000+м, тож ми продегустували фляшчину за вечерею. На смак як лимонад з дитинства розведений горілкою. Ніби не найгірше, але допити за вечір не ризикнули.
День 6.
За ніч випало трохи снігу, але до ранку його уже не було. Земля трохи примерзла, і ділянки, що вчора розкисли, зранку вдалось пройти не забруднивши черевиків.
Мали намір відвідати ще одну місцеву святиню – печеру Міларепи. Але вона виявилось зачиненою. Йти в село, шукати у кого ключ бажання не було.
Перша частина переходу була практично горизонтальною. До місця вчорашньої ночівлі дійшли досить швидко. Далі треба було скинути понад 500 метрів висоти.
Проминули одну доволі неприємну ділянку. Дуже вузька стежка над урвищем. Іноді не більше 20-30 см в ширину. Частина стежки проходить по осипу, плюс зверху може сипатись каміння.
Поки скинули висоту, якраз пригріло сонце. Хоч іноді дорога йшла через ліс, було не сильно легше.
Останні кілометри долали через силу. Ще й вода скінчилась. Брати воду з джерел не ризикували, і в селах, через які проходили, колонок з водою теж не було. Так доперли до самого гестхауса. Тут звичайно була колонка, але перш ніж пити треба було чекати пів години, доки розчиниться дезинфікуюча таблетка. В гесті був магазин, певно єдиний на все село, але як на зло, з рідин там був лиш алкоголь. Довелось тамувати спрагу гарячим чаєм.
Запитали за душ, нам запропонували нагріти відро води. Вирішили, що після жаркого дня досить буде і холодного. Поки прийшла вся група, ми вже встигли помитись і попрати речі. Тут було не так зимно як вчора, хоч і трохи вітряно. Думка про тривалий контакт з холодною водою уже не викликала такого дискомфорту :)
Гест, а точніше магазин при ньому був центром соціального життя всього села. Постійно приходили якісь люди. Здебільшого купували алкоголь. Іноді прямо на місці й пили. Місцеві лимарі пили чекуню прямо за прилавком, присідаючи на вуха хазяїну, один випив, посидів, його змінив інший, і так далі по черзі.
Під вечір частина гоп-компанії перемістилась у маленьку столовку (добре, що ми були в іншій) і дивились телевізор. Щось так думаю, що більшість відвідувачів можуть дивитись телек лише в цьому імпровізованому “відео салоні”. У нас виникла дискусія, чи був “відеосалон” платним, і як вписувався в бізнес план власників.
День 7.
Сьогодні сходили з бічного маршруту в долині Тсум в сторону основного треку довкола Манаслу. Найбільшу пересторогу викликали нескінченно довгі сходи між Чумлінгом і Локпою. Але на ділі виявилось, що вниз потрібно йти більше ніж у верх, і найскладніші ділянку ми пройшли без особливих труднощів.
На самій розвилці між Манаслу треком і долиною Тсум зустріли групу з трьох європейців. Це були перші іноземці за тиждень, та й взагалі перші іноземці на треку. Бачили ще кількох непальців, явно не місцевих, важко сказати, чи то локальний туризм, чи що інше.
Чим нижче спускаємось, тим більше в повітрі, власне кажучи, повітря, і димки. Гори найкраще видно, коли ти все ж високо, особливо весною. А ще в низині багато комах.
Відносно скоро добрались до села Денг. Заселились в найбільшому лоджі. Невдовзі після нас прийшла група… українців. Жодного разу до того зустрічати земляків в Непалі не доводилось. А тут ціла група! Наступні 7 днів ми йшли разом.
Пости про подорож до Непалу весною 2021-го року:
Трек в долину Тсум. Щоденник частина 1.
Трек Навколо Манаслу. Щоденник частина 2.