Наша мандрівка складалась з двох частин. Основний трек навколо Манаслу, та бічне відгалуження – трек в долину Тсум. Не те, щоб Тсум був must see, але раз ми вже туди добрались, то пропускати якось не випадало. Навряд чи ми ще раз вернемось спеціально щоб пройти його. Отже після тижневого походу по долині Тсум і назад, ми врешті вийшли на основний трек Манаслу. З цього моменту і розпочну другу частину щоденника.
День 8.
Всі групи йдуть приблизно однакові денні переходи. Чи то через наявність нормальних лоджів, чи то навпаки, нормальні лоджі з’явились там, де групи зупиняються на ніч.
Сьогодні у нас був короткий перехід, і ми стали на ночівлю в селі де туристи зупиняються хіба поїсти.
Більшість лоджів були закриті, а ті що не закриті припали таким шаром пилюки, що не хочеш зайвий раз до чогось торкатись.
Вселились в лодж, що з вигляду був найпристойніший. Але то лиш вигляд. Хоч на постелі до нас ніхто не спав аж цілих два роки, чистою то її не робило. Під вечір знайшли в кімнаті 3 здоровенних павуки. Фетісов казав, що то хантсмен, і він їсть інших павуків. Нам від того легше не стало. Хоч я павуків і не боюсь, але в такому розмірі вони змушували почуватися як мінімум не комфортно…
На ранок попросив гіда передати працівникам лоджу, що за ночівлю з павуками ми не заплатимо ні копійки. Ніхто з нами не спорив.
День 9.
Лодж не сподобався настільки, що покинули ми його в рекордно короткий термін. 6:45 останній із нас вийшов на трек.
За 2 години перший із нас дістався до Намрунга. Тут ночувала інша українська група. Вони показали нам свій лодж. Чистенький, з гарячим душем, нормальною їдальнею, і навіть, увага, окремою кав’ярнею. В якості моральної компенсації вирішили влаштувати собі ще один сніданок з кавою.
На моральному піднесенні, решта дороги далося якось взагалі не помітно. Незчулися як пройшли 6 годин.
Вищезгадана група були учасниками туру від компанії Hakuna Matata Expeditions. Комерційний туризм це індустрія з високо конкурентним середовищем, де за клієнта потрібно боротись. Такі групи ходять трохи по іншому ніж ми, і рівень комфорту у них дещо більший. В добавок до вечері у них вино зі всякими ніштяками, сиров’ялена ковбаса, хамон, сир, ітд. Хоча, у нас не сильно гірше. Ром кукрі і теж купа різного смачного. Зрештою нам ніщо не заважає наступного разу теж набрати з собою різних заморських (заборонених в рф) продуктів. Єдина дійсно вагома перевага – це досвід організаторів. Старший групи, як правило неоднократно проходив маршрут, і знає багато чого корисного і не очевидного для тих, хто тут вперше.
Майже всю дорогу пройшли разом з Антоном – гідом групи. Антон проходив Манаслу трек певно вже з десяток разів, і показав нам кілька цікавих монастирів. І взагалі, виявився цікавим співрозмовником.
Ще не встигли толком зайти в село, почули звуки читання мантр. Йшли вони не як зазвичай з монастиря, а з бетонної коробки. Ми заглянули всередину. В здоровенному приміщенні монахи і місцеві проводили пуджу. Два ряди людей розвернуті один до одного читали мантри і били в барабани. В задніх рядах сиділи бабусі й крутили молитовні барабани. Палили ялівець, так, що від диму не було видно майже нічого, а жінки в національних і костюмах підливали монахам в чашки солений тибетський чай з молоком яка і маслом. Пригостили і нас.
Наш готельчик нагадував піратську шхуну. Дерев’яний, багатоярусний, з величезною кількістю перил, помостів і поручнів. То все сильно скрипіло під ногами, коли рухаєшся. Якби портерам посадили на плечі по папузі, цілком могли б зійти за яких корсарів. Що за піратський корабель без рому? – спитаєте ви. В магазині на першому поверсі готелю трюмі ми знайшли дешеве фруктове вино, від якого відбірний карибський ром із персональних запасів капітана. Звичайно ж ми не пропустили нагоди можна осліпнутизгадати як пили всякий шмурдяк в студентські часи підняти тост за моряків.
З даху гнізда на щоглі готелю відкривався вид на все село. Нагадувало це вигляд зверху в стратегічній грі. Багато людей, всі метушаться і чимось зайняті. Хтось жене худобу, хтось несе дрова в здоровенній корзині за спиною, жінки пораються на городах, каменярі стукають по майбутніх цеглинах, а будівельники з боку ладнають якусь конструкцію. Словом в селі кипіло життя. Велось якесь грандіозне будівництво.
Я взяв фотоапарат, і рушив у напрямку збільшення концентрації людей. Підійшов до групи якихось мужиків, що сиділи біля будови. Жестами запропонували чаю. Коли в горнятко полилась напівпрозора рідина, зрозумів що пропонували мені випити не чай, а роксі. Місцеве рисове вино. Не те щоб я сильно був проти. Досвід такого рівня не можна тримати в собі, я пішов в готель по свого друга Фетісова.
Разом ми повернулись на “точку”. Мужики тусувались біля місцевої гуральні. Наспівуючи собі під ніс “show me the way to the next roksi bar”, ми наважились зайти в середину. “Бар” був простою коробкою з бляхи з вогнищем посередині і діркою в даху, щоб виходив дим. По периметру на лавках з круглих колод розміщувалось шановане і не дуже товариство. Від диму сльозились очі і іноді важко було дихати. Звичайно наша поява викликала ажіотаж. Нам одразу ж налили. Лимарі почали згадувати англійську, хто які слова знав, як то кажуть, з кожного по слову – “війну і мир” написати можна. Змістовні діалоги було побудувати важко. Перехиливши кілька склянок роксі ми забрались від гріха подалі. Гроші у нас брати відмовились.
Ще з готелю було видно місцевий монастир, і мало би бути видно Манаслу, але димка закривала все.
День 10.
Зранку над монастирем Ло показалась Манаслу. Ну що ж, Гору ми побачили, ще одна ціль поїздки виконана. Будемо сподіватись, нам ще вдасться її розгледіти наступні дні.
Кожне село по дорозі виглядало як будівельний майданчик. Всюди купи свіжих будматеріалів і каміння. Суть будівельного буму мені не ясна. Якби то був перший рік після землетрусу, то ще ясно – відбудова, але вже пройшло понад 5 років. Попередній туристичний сезон теж не дуже вдався, щоб будувати нові лоджі.
Перехід був не довгий, але трохи сил таки забрав. Все ж таки вже високо.
Самагаон по місцевих мірках довге село. Вздовж єдиної вулички туляться до купки схожі тибетські будиночки з не закріплених, покладених один на одного каменів. Типовий будинок двоповерховий. На першому поверсі тварини, на другому жилі приміщення. Практично в кожному дворі худоба. В основному яки, або їх помісь з коровами.
У верхній частині села кілька лоджів. Не виглядає, що всі вони зараз працюють, але принаймні, в кількох були люди.
Наш непальський гід Йогеш, домовився з гідом іншої групи, що зупинятимуться в одних і тих же лоджах. Ну як домовився, по факту, ми ночуємо разом кілька днів підряд.
Після вечері вирішив відновити соляний баланс в організмі, з’їв ложку солі. Організм чомусь виявився не в захваті. Шкода було змарнувати таку хорошу вечерю.
День 11.
Теоретично то мала би бути днівка. Ми планували влаштувати собі день відпочинку, релаксу ітд. Але ж дурна голова ногам спокою не дасть. Вирішили сходити в акліматизаційну вилазку до базового табору Манаслу. Але тут, як то кажуть, є нюанс. Заключається він у тому, що жодна карта толком не знала, де той базовий табір знаходиться. Непальська паперова карта річ взагалі доволі умовна. Електронні карти теж, як відомо, не є правдою у вищій інстанції. Ясно було, що БТ розташований десь на морені коло льодовика, що стікає з вершини. Позначки БТ, що були у нас мали різні локації, і різні висоти від 4400 до 4800 ітд. Звичайно, хотілося б дойти до найвищого з них, але перетнувши позначку 4400, це бажання якось само собою поступилося втомі та здоровому глузду. Вирішили що місце де ми зупинились попити чаю, теж може бути чудовим БТ Манаслу. Я ще піднявся на кілька десятків метрів вгору по гребеню морени, але нічого цікавого в тумані не знайшов.
В другій українській групі, групі Антона, один з учасників Ярослав, захоплювався трейловим бігом. Щодня він долав 30-40 км. Так от Ярослав таки забіг в БТ Манаслу. Знайшов там експедицію з одного японця і групи непальського персоналу. Уявляю собі їх здивування, побачити серед льоду і каміння чувака в бігових шмоточках.
Льодовик Манаслу переходить в льодопад, що в свою чергу живить водою озеро Бірендра тал. Стежка якраз піднімається вздовж озера, повз льодопад.
Добре видно як нависають здоровенні льодові сераки. Час від часу щось з того всього падає. Обвал льоду шумить десь так само як каменепад, (тут перед очима виникають флешбеки з Пакистану) ніколи не забуду цей шум… Ми були якраз посередині підйому коли почався обвал. Відкололась здоровенна брила льоду, кавалок певно 2-3 десятки метрів висотою, і масою кілька сот, а може й тисяч тонн. Льодові брили котились з грохотом по кам’яному схилу, спричиняючи невеликі обвали, підіймаючи хмари чи то снігу, чи то стертого в труху льоду. Лавина подолала 300-400 вертикальних метрів дойшовши до самого озера.
Під вечір погода вже традиційно зіпсулась, пішов сніг. Джут – непальський гід Антонової команди, важно дув щоки і толкував щось про перевал персоналу обидвох груп. Враховуючи, що тиждень перед нами кілька груп на перевал не вийшли через сніг, запідозрив його в спробі підмовити портерів не йти на перевал. Порадився з Антоном на предмет ймовірного бунту. Дійшли до висновку, що портери підуть наверх незалежно від їх бажання чи ліні. В результаті якось все обійшлося, ніхто з непальців не намагався шлангувати.
День 12.
На ранок, знову ж таки традиційно погода покращилась. Прямо з вікна нашого геста було видно вершини Манаслу.
Намагався зробити гарний кадр, але вітер щоразу здіймав снігову шапку над піками.
Сьогоднішній перехід нагадував верхів’я долини Тсум. Рівна широка ділянка з невеликим, майже непомітним нахилом.
Самдо – типове тибетське село. В одній частині села було кілька лоджів, в іншій традиційні хатки з наваленого на купу каміння.
Зайнятись тут особо немає чим. Тай пообідня зміна погоди не сприяє активності. Загалом можна назвати цей день лінивою акліматизацією. Нам обіцяли різке погіршення умов проживання, але на практиці лодж виявився нічим не гірший від того що був в Самагаоні. Навіть безкоштовний інтернет часом пробивався.
День 13.
Нас знову ж таки лякали ночівлею в Дарамсалі. Казали, це буде найхолодніша і най не комфортніша ніч на треку. Мовляв, перед перевалом є один лодж-монополіст з кам’яними бараками та дерев’яними нарами, де за одіяло доведеться додатково платити по 20-30 доларів за ніч. Так говорили всі знайомі, писали всі звіти на форумах, навіть Йогеш, гаш гід так описував Дарамсалу.
Ну можливо 2-3 роки тому так і було.
Зараз же ми побачили кілька акуратних рядів з пластикових будиночків. Стіни без щілин, шви загерметизовані. Щось нечуване для Непалу. В середині, звичайно ж без зайвої розкоші. Нари через всю кімнату, де може розміститись 3-5 людей. Немає, навіть звичайної лампочки. Але кого то цікавить, якщо є матраци і ковдри, а найголовніше, що кімната не продувається. Десь ближче до 22-23:00 було навіть душно, поскидав з себе все утеплення, але після опівночі температура впала, довелось знову натягнути ковдру.
В низький сезон в Дарамсалі нікого немає. Якщо ви хочете, щоб вам відкрили лодж, чи й того більше, нагодували, треба попередити власників, що живуть в Самагаоні, і керують НЕСПОДІВАНО “Самагаон Гест Хаусом” (чи лоджем, не суть важно). Перед нашим приходом в Дарамсалу прийшов кухар і завезли трохи продуктів. Вибір страв в основному крутився навколо рису і мівіни, але в таких умовах за щастя було все, що гаряче.
Пообіді вже традиційно почав сипати сніжок. Але ми вже навчені, і зовсім на це не зважали. Знали, що за кілька годин він припиниться, а до ранку взагалі розтане. Так і сталося.
Ночівка була досить комфортною. Зважаючи, що піднятись довелось 3:30 ранку, навіть трохи виспались.
День 14.
Наша група ходить швидко, і всіх обганяє. Відповідно, ми планували вийти найпізніше, 4:30-5:00 ранку. Але вже о 3-й нас розбудив Антон, що спав з нами в одній кімнаті. Він готував свою групу до раннього виходу. Ну таке, не страшно, і так на висоті сон неспокійний.
Вийшли 4:45. До перевалу треба було пройти 7 км і набрати 700 метрів.
Перша частина підйому була дуже простою і плавною. Дорогу взагалі не помічаєш, коли бачиш як сонце запалює вершини 6-7 тисячників навколо в жовті та помаранчеві тони.
Близько 7 години, не далеко від перевалу, мені стало якось важкувато. Не розумію, чи то загальна перевтома, чи таки висота догнала. Попередні дні енергії у мене було зазвичай більше за всіх. Та як решта групи йшла добре, було ясно, що акліматизація хороша. Почало навіть злегка нудити. Ще один варіант – перегрів. На мені було 4 шари одягу, а сонце на висоті річ підступна. На перевал я вийшов нормально, але почувався дуже втомленим, і готовий був спати просто тут в снігу.
Більш-менш прийшов до тями скинувши 300-400 метрів. А остаточно відчув себе людиною, лиш коли нажлуктився чаю в ‘кафе’ на 4400м.
Дорога до Бітмангу була мальовнича, але щось мені було не сильно до того, щоб розглядати краєвиди. Коли йдеш по кам’яній стежці зверху вниз, кожен крок віддає ударом в голову.
Бітманг розташований на рівній морені льодовика. Його видно за кілька кілометрів. Кілометри ці даються особливо важко, коли йдеш втомлений після перевалу.
Бітманг село гарне. Одразу за ним видно велетенську стіну в кілька тисяч метрів висотою. Ми планували робити тут днівку, але вже традиційний вечірній дощ зі снігом переконав нас, що залишатися тут на день сенсу особливого немає.
День 15.
На днівку в Бімтангу не лишалися. Ну й добре. Ночівля видалась найхолоднішою за весь трек. Не скажу, що ми померзли, просто довелось скористатись додатковим покривалом. Словом на ранок, ні у кого не було сумнівів, що треба йти донизу.
23 км від Бітмангу до Дарапані – найдовший перехід за весь трек, ну і останній ходовий день заодно. В мережі зустрічав варіанти розбиття маршруту на 2 дні, але практичної доцільності в цьому не побачив. Вся наша група, особливо жіноча частина, одноголосно вирішила пройти ділянку за один раз, і швидше дістатись до гарячого душу. В Дарапані можна зловити джип, що за яких 4-5 годин здолає 45км,і домчить тебе до міста Бесісахар.
Дорогу, сяк-так проїзну для автомобілів, побачили ще за півтори – дві години ходу від Дарапані. Трохи собі розмріялись, вирішили, що непогано було б знайти авто ще перед Дарапані. Згодом в селі Тілче побачили старий Land Cruiser. Але щось порішати на місці ми не змогли. Водія коло авто не було. Гід плівся в хвості групи, відстаючи від авангарду більш ніж на годину, і допомогти не міг. Та й запхати 8 чоловік, водія і пів вагона барахла в Крузак, в перспективі 4-5-ти годин оффроуду, видавалось сумнівним досягненням. То ми лишили ту тойотку і пішли собі далі, в пошуках дворядної Махіндри з кузовом.
Щойно ми відійшли кілометр від села, як гід передав по рації, що знайшов нам транспорт. Але водій в одному селі, авто в іншому, і що за авто теж не ясно, але водій сказав, що бігме 10 чоловік влізе. Знаючи, що непальці сприймають реальність трохи по іншому, і замість 10-ти місного авто цілком може виявитись якась малолітражна розвалюшка, ми вирішили йти в Дарапані, не чекати, поки виясниться, що за чудо-колісницю знайшов для нас Йогеш.
За яку годину з гаком спустились в Дарапані. Дарапані розташоване на основному треку Аннапурни, разюча різниця з тим, що ми бачили попередні 2 тижні одразу кинулась в очі. Красиві великі лоджі, мощені каменем доріжки, магазини з товарами по людських цінах ітд.
Поки ми вигрібали запас сомерсбі в одному з магазинів, на зв’язку з’явився Андрій, що якраз дойшов до авто. Виявилось, що це якраз той таки Крузак, що ми бачили. Я до останнього сумнівався, що ми вліземо в тойоту, тож домовились, що водій доставить Андрія і гіда в Дарапані, і тут ми вже візьмемо нормальну машину.
Портери вже були з нами в Дарапані. Відрядили їх шукати транспорт. Далеко ходити не треба було, кілька авто стояли в межах видимості. Почався великий азіатський торг. Місцеві чомусь видали, що в Махіндру можна садити лише 5 пасажирів, і нам неодмінно треба 2 авто, тільки чомусь людей у машинах, що проїжджали повз нас, було набагато більше. Ну да ладно, поки сперечались, приїхав Ленд Крузер з Андрієм. Як ми знаємо з попереднього абзацу, в його водія не було таких упередження щодо пасажиромісткості, ми швидко перепакувались і поїхали. Ленд Крузер виглядає візуально меншим за Махіндру, але то непальський Ленд Крузер. У ньому було 2 пасажирських місця біля водія, бамбетль посередині, і третій ряд сидінь, де можуть сісти троє непальців.
Дорога замість обіцяних 5 годин зайняла 3,5. Багато ділянок розширили, критичні ділянки залили бетоном. Ще через кілька років до Манангу можна буде добратися по повноцінному шосе.
В Бесісахар в’їхали вже в присмерку. Через різне розуміння об’єктивної реальності, пошук готелю забрав трохи часу, і емоцій в жіночої частини групи. Цього разу не зійшлися з місцевими в тлумаченні поняття “чистота” і “гаряча вода”, але після того, як з кімнати повиганяли ящірок, всі залишились задоволені.
Наступного дня Йогеш організував нам бус в Катманду. Хто зна, можливо за звичайних умов, ми б на таке не підписалися, але після цін на транспорт в гірській частині, вартість перевезень в долині здалася нам ну ду-у-уже демократичною.
Після трешу гірського, треш Катманду видався нам, легким і приємним, я б навіть сказав домашнім. Не холодно, в готелі можна будь-коли прийняти душ, їсти можна що хочеш, а не рис і макарони.
Пригода, якої чекав майже 2 роки потихеньку добігала кінця. Ще був тиждень в Катманду, протягом якого працював віддалено, а у вільний час фотографував і поглинав у великих кількостях лассі на Індра Човк. Тим часом, у Непалі потихеньку (та ні, ніразу не “потихеньку”) почалася нова хвиля ковіду. Вводили різні карантинні обмеження, а за 2 тижні після повернення в Україну, взагалі припинили міжнародне авіаційне сполучення, замкнули на місяць Непал, і кілька тисяч туристів заодно. Втім, локдаун не тривав довго, вже наступного місяця частину перельотів відновили.
Пости про подорож до Непалу весною 2021-го року:
Трек в долину Тсум. Щоденник частина 1.
Трек Навколо Манаслу. Щоденник частина 2.