Якось на привалі в одному з гірських притулків Словаччини, розглядаючи об’ємну карту гір, усвідомив, що моя улюблена карта по якій ходив останні кілька років покриває заледве половину татранського масиву. Вздовж лінії, що тягнеться приблизно на 100 км з заходу на схід вишикувались Західні Татри, Високі Татри та Бєлянські Татри. Моя карта покривала лиш Високі Татри, про існування решти гір навіть не здогадувався. І підозрюю я не один такий.
Того ж вечора купив карту, що містила решту “білих плям”. Одразу в око впав маршрут покреслений “драбинками”. Скельні ділянки зі стаціонарними точками опори (ланцюгами та драбинами) – якраз те, що подобається найбільше, тож питання куди йти в першу чергу вирішилося моментально.
Між планом і реалізацією був доволі значний проміжок часу, але що поробиш, для здійснення усіх своїх мандрівних хотілок потрібно набратись терпіння.
Як не важко здогадатися, Західні Татри знаходяться трохи в ліво по карті від масиву Високих Татр. Якщо щоб потрапити у Високі Татри, потрібно їхати у Попрад, то для Західних зручним хабом буде Ліптовський Мікулаш. Ліптовський Мікулаш відомий в першу чергу через озеро, на березі якого є кмпінги, де можна гарно затусити літом. Далі треба їхати в сторону села Зуберец. Зуберец справляє враження невеличкого туристичного хабу. Судячи з наявності людей на зупинках громадського транспорту, з села сюди ходять автобуси, графік їх нажаль не відомий.
Перейдемо до більш докладного опису маршруту. Стежка починається з парковки біля крісельного витягу. В горах є паркінги, де наплив туристів на стільки великий, що місце треба бронювати заздалегідь. Тут же людей і машин відносно не багато. Певно тому й ціна менша ніж в інший місцях – 5 євро.
Довгі підходи – не найприємніший момент мандрівок в Татрах. Тут підхід всього близько години, ще й пролягає майже весь час по відкритій місцевості. Краєвиди починаються одразу за парковкою.
Десь за годину не спішного плавного підйому доходимо до єдиного на маршруті притулку – Татлякова хата. Кухня в притулку виявилася дещо дорожчою ніж у інших. При тому, що до будинку йде асфальтована дорога і всі товари привозять на авто, кофола (місцевий солодкий газований напій) тут коштує майже в двічі дорожче ніж у притулках, де товари доставляються на спинах портерів, 3,5 євро проти 2х.
За притулком починається підйомна хребет. Татлякове озеро. Як можна здогадатися з назви, знаходиться поруч з притулком.
Роздоріжжя в Смутній долині. Одна стежка тут йде на хребет, туди куди нам треба, інша його траверсує, проходячи Рогачські озера. Я пропустив поворот, дійшов до озер, потім довелося повертатися. Але можу сказати, що цей маршрут теж гарний, і якщо захочеться чогось простішого і релаксового, можна піти цим шляхом.
Добре проглядається підйом на перевал Смутне Селдо (1965м). На перевалі дорога розходиться в протилежні сторони. В один бік Три Копи – Баніков, в інший Плачліве – Рогач – Воловєц – Ракон.
Гострий Рогач 2088 і Плачліве 2125.
Перевал Смутне Седло. Бачите людей з шоломами, вони взяли їх не просто так. Маршрут через Плачліве – Рогач – Воловєц – Ракон називають “Орля Перч Західних Татр”. Дивлячись на гострий скелястий гребінь, охоче повірю в необхідність скельного спорядження.
Так виглядає початок іншого маршруту – Три Копи – Баніков, одразу за перевалом. Цей шлях теж не так щоб зовсім пішохідний, проте на думку туристів з якими доводилось спілкуватись, його можна сміливо йти без спорядження.
Маршрут по хребту проходить через Смутне Седло (1965), Три Копи (2136), Грубу Копу (2166), Лучне Седло (2050), Баніков (2178) та Баніковске Седло (2040). На шляху багато скельних ділянок, подекуди із закріпленими ланцюгами для страхівки. Перша складна ділянка Три Копи – скелі, хоч і не дуже високо здіймаються над хребтом, проте досить стрімкі, і щоб пройти їх потрібно кілька раз підніматися і опускатися по ланцюгах. Далі майже “пішохідна” дорога йде через Грубу Копу до підніжжя Банікова, там багато скель, але всі вони долаються легко. Також кілька довгих горизонтальних ланцюгів провішано на передвершинному гребені Банікова. Це був стислий опис. А тепер все по порядку і з деталями.
Вихід на першу частину масиву Три Копи. Внизу Рогачскі озера, про які згадував кількома абзацами вище.
Теоретично з озер можна піднятися на хребет. Карта каже, що є не маркована стежка. Я пробував її шукати, але марно. Підніматися в невідомому напрямку по скелях виглядало якось не розумно. Вирішив що найкращі дорога – безпечніша і повернувся назад до маркованої розвилки.
Скельна ділянка десь поміж Трьома Копами. Спуск з другої копи на третю, якщо бути точним. Перші провішані на маршруті ланцюги. Тут і далі приблизне розташування ланцюгів позначене зеленим кольором.
Одразу за спуском з попередньої ділянки, після коротенького перевальчика йде провішаний підйом на третю копу. Тут на скелях достатньо зачіпок, ланцюги потрібні щоб не було дуже страшно :)
Та сама скеля, з людиною для розуміння масштабу.
Спуск з третьої копи. Тут треба пройти через невеликий комин. В ньому власне доведеться спускатись по ланцюгах.
Мушу зазначити, на відміну від Польщі, в словацьких горах ланцюги виготовлені не з нержавійки, і виглядають темними. Це зовсім не означає, що вони заіржавіли і небезпечні, вони доглянуті і цілком надійні. А от що в Словаччині краще, це не слизьке каміння на популярних маршрутах. Велика кількість туристів в Польських Татрах своїми ногами в буквальному сенсі полірує каміння до блиску. Це не дуже приємно, особливо на спуску, особливо під час дощу…
Практично рівна дорога на Грубу Копу. Вже сам факт, що не потрібно буде лізти по скелях, автоматично робить дорогу рівною.
Західні Татри у всій красі. Вид з Грубої Копи на пройдений маршрут.
Вершина Грубої Копи. Імпровізований хрест нагадує нам, що гори бувають небезпечними, особливо зимою, чи в погану погоду.
Баніков з Грубої Копи. Складається враження, що гребінь який веде до вершини практично вертикальний, і зараз знову доведеться дряпатись по каміннях, але це візуальний обман. В горах діє таке правило: дивитись на гору буває страшніше ніж на неї лізти.
Лучне Седло (2050) перевал між Баніковим та Грубою Копою.
Передвершинний гребінь Банікова. Рельєф ходибельний, при бажанні можна спокійно йти по самому гребеню, але я вибрав простішу стежку знизу.
За кілька сот метрів від вершини стежка виходить на гребінь, і починається ділянка з горизонтальними перилами.
Ось і вершина.
Від Смутного Седла до Банікова й дійшов приблизно за 1:45-2:00 год. Перепади висот по хребту в межах 200м, тому гребінь мені видався не складним, пройшов і навіть не задихався. Натомість підхід був більш виснажливим, довгим, і зі значним набором висоти. Якщо ви любите змішаний рельєф, скелі і ланцюги, можу запевнити, маршрут вам сподобається.
Вперше пройшов цей маршрут 3 роки до того, з тоді ще майбутньою дружиною. Попри те, що ми багато разів були на скелях, в дружини раптово знайшовся страх висоти. Не те, щоб це було небезпечно, але задоволення від маршруту ніхто не отримав. Від перевалу до перевалу ми йшли десь 5-6 годин. Тому будьте свідомі того куди йдете, і розраховуйте власні можливості.
На перевалі Баніковске Седло зустрів групу українських туристів. Вони, власне оцінили свої можливості, вирішили спускатися до низу, і не йти на скельну частину. Принаймні мені хочеться в це вірити :)
Здалека виглядає, що спуск з Баніковского Седла проходить по стрімкому схилу.
В дійсності ж дорога до низу дуже навіть полога.
Рогачський водоспад, розташований не далеко від дороги, буде гарним завершенням прогулянки. Водоспад складається з кількох каскадів, перепад води в окремих каскадах сягає до 20-ти метрів.
Одразу після водоспаду почався рясний дощ з грозою. Погода в Татрах не стабільна, і може зіпсуватись за кілька хвилин “буквально нізвідки”. Я промок майже повністю, але ви знаєте, був дуже радий. В першу чергу з того, що дощ застав мене внизу, а не на хребті. Погодинний прогноз казав, що опади в той день почнуться близько 20:00, натомість почало крапати приблизно о 16:00. Обов’язково перед виходом перевіряйте прогноз погоди, але майте на увазі, що він може брехати :)
Повністю весь шлях подолав за 7:30 год, з урахуванням привалів та радіального виходу до озер.
