Індустрія альпінізму та гірського туризму, для доставки вантажів, широко користується послугами носіїв, яких наймають серед місцевого населення. Таких людей ще називають портерами. Про непальських портерів, що працюють в Гімалаях, відомо багато. Провідні outdoor видання мінімум кілька разів на рік публікують про них великі статті. Їхні пакистанські візаві, що носять вантажі для експедицій в Каракорумі, залишаються поза увагою, при тому, що жодне сходження на пакистанський 8-тисячник, жодна складна експедиція, не відбувається без їх участі.
Влітку 2019-го року мав можливість пройти по льодовику Балторо до підніжжя К2. Разом з нами йшло близько тридцяти портерів. Це моя спроба зануритись в їхній світ.
Село Асколі, на півночі Пакистану. Тут закінчується автомобільна дорога, і далі вантажі можна занести хіба на руках. Разом з дорогою закінчується і зелень, вище тільки каміння і лід.
В Асколі є два магазини, в яких можна купити все необхідне для треку, при умові що ти місцевий портер: жувальний тютюн, пластикові кросівки, поліетилен для імпровізованого намету ітд. Серед речей “корисних” для іноземців хіба кока-кола і печиво.
В епоху перших великих гірських експедицій, підхід до гір міг займати кілька тижнів. Каравани виходили з Шрінагару, тоді ще в Британській Індії, минаючи гірські перевали рухалися через Каргіл і Скарду, до Асколі. Зараз час можна зекономити за рахунок кількох перельотів. Високогірна частина маршруту, як і 100 років тому, починається в Асколі.
Портери приходять в Асколі з сіл в радіусі 50-60 км, це кілька днів ходу. Якщо пощастить, посадять на дах попутного джипу з альпіністами. Пилюку, якою мав дихати кілька днів, доведеться проковтнути за кілька годин, але краще погано їхати ніж добре йти.
Здебільшого портери належать до Балті – древнього народу з тибетськими коріннями, що зараз проживає на території Індії й Пакистану.
В експедиції на одного туриста / альпініста припадає іноді по три людини з місцевого персоналу. У нашій групі був головний гід, помічник гіда, два кухарі, чотири помічники кухарів (кітчен бой), начальник портерів (сирдар), головний погонич віслюків (здається також сирдар), і близько двадцяти портерів. Значна кількість персоналу пов’язана звісно з намаганням організаторів забазпечити максимальний комфорт для клієнтів. З собою несуть намет для кухні, намет – їдальню, розкладні столи, розкладні крісла, великі намети для туристів, іноді намет – душ та туалетний намет, та ще купу різного непотребу.
Немаловажним фактором збільшення кількості персоналу є азіатська традиція розподілу обов’язків. Кухар не буде мити посуд, кітчен бой не буде ставити намети, портер не готуватиме для клієнтів ітд.
Спільнота портерів ділиться на дві групи: ті, хто виключно переносить вантажі, і ті, хто допомагає місцевому персоналу експедиції, розбиваючи намети, допомагаючи на кухні та виконуючи інші різноманітні завдання.
Портери, які допомагають персоналу отримують дещо вищу зарплату, але й працювати їм доводиться значно більше. Їхній робочий день починається за кілька годин до світанку, і триває до пізньої ночі, довго після того, як клієнти лягають спати.
Весь маршрут ділиться на півтора десятка відрізків, здебільшого від одного кемпінгу до наступного. На відміну від Непалу, де портери отримують фіксовану поденну платню, зарплата пакистанських портерів залежить від кількості та складності пройдених за день відрізків.
Після двох днів походу не рівною, але все ж твердою стежкою, маршрут виходить на льодовик. Льодовик постійно рухається, стежки тут змінюються по кілька разів за сезон. Можна запросто заблукати, чи чого доброго, зайти на осип.
Табір Goro II. В пік сезону на треку знаходиться кілька груп одночасно. Усі вони йдуть з однаковими денними переходами, на перепочинок зупиняються теж у тих самих місцях. Іноді на стоянках може збиратися до сотні людей.
В перші дні треку вантаж портера може сягати 20-25 кг. Крім “комерційного навантаження” портер несе також свої особисті речі та їжу. Дбати про харчування портерів в обов’язки кухара експедиції не входить.
Їжа портерів доволі проста. Чапаті (млинці) що складаються в основному з муки та води. Не надто смачно, але ймовірно це оптимальний варіант за співвідношенням маса / поживність, що може собі дозволити носій.
На висоті понад 4000 метрів над рівнем моря керівники експедиції зазвичай дають портерам м’ясо. Як правило, це курятина, чи м’ясо кози, що прийшла сюди “своїм ходом”. Часто це залишки м’яса, яке не з’їли туристи.
Найкращим способом залишати м’ясо свіжим протягом експедиції – залишати його живим якомога довше. Разом з нашим караваном було кілька кіз і курей.
Тварини теж, потерпають від гірської хвороби. В якийсь момент просто відмовляються йти, або втрачають здатність пересуватись самостійно, тоді доводиться їх різати.
Портери будують собі прості укриття з поліетилену та каміння. Намет не беруть не тому, що це додаткова вага, а тому, що банально не можуть собі його дозволити. В наметах живуть хіба найбільш високорангові працівники, гіди, кухарі ітд.
Питання зручності перенесення вантажів в прямому і переносному значенні лягає на плечі потрерів. Все, що вони можуть собі дозволити – такі от зварені з труб рами.
Трапляється, що туристи дарують портерам своє спорядження: окуляри, палиці, взуття ітд. Однак більшість портерів вважають за краще продати дорогі речі, і ходити в звичних шльопанцях, чи гумових черевиках. Якісним спорядженням користується лише вищий склад експедиції.
В силу культурних особливостей, балті доволі соціальні. У вільний час вони грають різні ігри, співають народних пісень, іноді б’ються.
У місцях ночівки поретри перебувають дещо осторонь від туристів. Можливо через мовний бар’єр, а можливо через соціальний. Та все ж, вони залишаються гостинними та привітними людьми, і завжди готові пригостити тебе горнятком чаю.
Конкордія – місце злиття льодовиків Балторо і Гудвін-Остін. Експедиції зазвичай проводять тут кілька днів для акліматизації.
Конкордія – одне з наймальовничіших місць всього треку, звідси відкривається вид на К2.
Під час походу частину вантажу перевозять мули. Однак вони не можуть продовжити шлях далі Конкордії, оскільки місцевість стає надто складною для пересування.
Під час переходу від Конкордії до Алі Кемпу тебе супроводжують 8-тисячники К2 та Броуд Пік.
Переважно льодовик це нагромадження каміння й бруду, проте Верхній Балторо на ділянці Конкордія – Алі Кемп – вкритий снігом і льодом.
Кульмінацією походу є підйом на перевал Гондогоро Ла (5585 м). Сходження починається з Алі Кемпу.
В рамках підготовки до сходження на Гондогоро-Ла, портери дещо “вдосконалюють” своє взуття. Вони виготовляюь “пакистанські кішки”, припаюючи шматки гуми до підошви.
Голова експедиції сварить портерів, які відмовились підніматись на перевал.
Люди балті норовливі, ними не просто керувати, страйки в експедиціях звичне явище. Італієць Ардіто Дезіо у своїй книзі про перше сходження на К2 описує численні випадки таких страйків. Цього разу був не виняток, портери однієї з груп відмовилися підніматися на перевал. Відмова однієї групи фактично змусила відмовитися й інших, оскільки вплинути на них не було ніякої можливості, всі експедиції були змушені повертатися назад.
Іноді експедиції, в якості допоміжного персоналу наймають непальців, через їхній більш спокійний характер.
Не залишалось жодного іншого вибору, окрім як іти кілька днів назад тією ж дорогою.
Портери гріються коло багаття зі сміття. Дерева для вогню на льодовику немає. А нести дрова не мабуть не зможе дозволити собі навіть найбагатша експедиція. Єдине що так-сяк горить – залишки картонних коробок та пластикова упаковка, сміття яке залишають по собі групи. Горить воно поганенько, ще й смердить. Чай приготований на такому багатті теж віддає огидним пластиковим присмаком. Варто зазначити, що частину сміття таки зносять додолу.
“Прощальний обід” – спільна трапеза, що знаменує собою кінець експедиції. Єдиний раз, коли туристи і персонал сідають за один стіл.
