Стандартний йорданський “золотий трикутник” виглядає так: Петра, Ваді-Рам, Джераш. В плані значення в історії цивілізації пустеля Ваді-Рам, звичайно ж поступається Петрі, але в плані природи далеко переганяє йорданський mest see №1. Мало де на цій планеті можна побачити такі пейзажі. Вони по правді видаються нереальними.
Пустеля Ваді-Рам слугувала павільйоном для зйомки таких фільмів як: “Марсіанин”, “Червона планета”, “Останні дні на Марсі”, “Трансформери”, “Лоуренс Аравійський”, і ще багато інших.
Селище Ваді Рам – ворота пустелі. За сумісництвом, місце куди приїжджають помирати старі позашляховики. По всьому селу повно різної степені ушатаності Крузаків, Хайлюксів, та інших правильних машин. Частина з них ще катає туристів по пустелі, інша частина тихо іржавіє під палючим сонцем Аравії.
Наша екскурсія по пустелі теж була не виключенням в плані транспорту. Нам теж дісталось авто з тих ліпших.
Ось вона наша красотулічка, на якій довелося підкорювати безкраї піщані простори. Toyota Land Cruiser 60. Побачила світ машина не так давно, десь між 1980 і 1990, але перетерпіла ймовірно порядком більше за інших. На момент нашої зустрічі було зламане все що тільки ламається. Електроніка, фари, склопідйомники – гордим дітям пустелі всього того не треба. Все решта продовжувало працювати, і тойотка з горем пополам розсікала бархани.
Одометр зламався десь на 400 000. Скільки машина проїхала після того, не відомо. Кожних кілька хвилин радіатор закипав, з під капоту валили клуби пари, доводилось зупинятись і заливати воду. Капот не закривався, тому, щоб він випадково не хлопнувся на лобове скло, його щоразу примотували колючим дротом до залишків решітки радіатора. Але тойота все одно їхала!
В”їхали в пустелю. Десь тут між скелями було “джерело Лоуренса”. Лоуренс Аравійський, хто не знав, Томас Едвард Лоуренс – англійський розвідник, що відіграв важливу роль в організації повстання арабів проти Османської імперії приблизно 100 років тому. Вважається одним з прототипів Джеймса Бонда.
Сумнівно, що Лоуренс мав відношення до даного джерела. Думаю це щось на кшталт “скелі Довбуша”, що є в кожному селі в Карпатах.
Каньйон Khazali – вузька довга тріщина в скелях, стіни якої розписані древніми і не дуже петрогліфами. Підозрюю, значна частина з них з”явилася вже в наші дні.
Корабель пустелі.
З деяких дюн можна спуститися на сноуборді, чи то сендборді. Правда поки піднімаєшся на дюну з тебе вийде пів літри води.
Вид з вершини дюни. Дюн насправді не багато, по більшій часті скелі і піщана рівнина.
Ще один правильний автомобіль.
Один з кам”яних мостів. Цей здається мав назву Burdah Rock Bridge.
Можна оцінити масштаб мосту.
По трохи добираємося до нашого “табору бедуїнів”.
В таборі нас чекав ще один викопний монстр з епохи коли дерева були зеленіші машини робили на віки. Mercedes-Benz L 322, модель 1959-го року. Кажуть зламати цю машину може хіба пряме попадання протитанкового снаряду.
Коли сонце вже почало сідати, перечекавши кілька жарких годин в таборі, рушив досліджувати навколишню пустелю.
З заходом сонця пустеля набуває кольорів. Від брудно вицвілого жовтого протягом дня, до оранжевого й рожевого у вечері.
Ходити по піску треба виключно босим! Інакше нашо то все? Тим більше, що під вечір він дещо холодніший, і ноги не пече.
Пісок крупнозернистий, і скрипить під ногами. У нас такого не зустрічав. Словом рекомендую.
Тим часом, пустеля продовжувала міняти забарвлення.
В якийсь момент, про те що ти на Землі нагадував тільки якийсь проїжджаючий в далині талібанський пікап.
Призахідній вид на наш “табір бедуїнів”. Знизу справа великий “тусовочний намет”, де всі їдять або просто проводять час, коли не на дворі. Зліва по центру маленькі двомісні будиночки де нас поселили.
Від справжнього бедуїнського табору там давно вже нічого нема. Все на 100% туристичне. Таких таборів десятками розкидано по пустелі. Від нашого можна було спостерігати мінімум 5 аналогічних “таборів бедуїнів” в радіусі видимості.
Чим мені подобаються бюджетні подорожі, так тим що можна спілкуватись з такими самим мандрівниками як ти, але з різних країн. Ми сиділи в “тусовочному” наметі. Я пригостив бажаючих привезеною з Петри динею. Ми обговорювали все на світі: традиції різних народів, політику, історію ітд. Це колосальний обмін досвідом з живими носіями культури всього світу. В дорогих готелях такого б не було.
Міжнародна тусовка спостерігає за заходом сонця.
Чим не планета Татуїн.
Обдерте офісне крісло посеред пустелі. Хороша декорація для постапокаліптичної картини.
Тим часом сонце зайшло, пісок став різко охолоджуватись, довелось повернутись в табір. На мене ще чекала вечеря, кальян і години розмов про все на світі в інтернаціональній тусовці.
Наступного дня старий-добрий Land Cruiser вивіз нас з пустелі без особливих проблем.
І трохи жовчі на завершення. Пустеля, як і вся Йорданія, залишила двоякі враження. Так і хочеться сказати, все би тут було добре, якби не араби. Подібне відношення до туристів можна зустріти хіба в Славську, чи інших курортах, що так і не випливли з 90-х, а подекуди й з СССР. Місцеві ставляться до тебе так, ніби а) ти тут останній турист, і наступні 1000 поколінь тут нікого не буде, б) завтра на місто скинуть атомну бомбу, і паритисьні про що вже не треба.
Наш випадок. Підозрюю він тут класичний. Запхали 6 пасажирів + водій в ледве живий Ленд Крузер. Обіцяли катати цілий день по пустелі і прочитали список з 10+ локацій. Десь за 2-3 години водій сказав, що то вже все, і пора їхати додому. Після того, як ми досить серйозно на нього натисли, він сказав, що просто пожартував, і ми їдемо по наперед узгодженому маршруту. Той факт, що це був не жарт, думаю пояснювати не треба.
Можливо це нюанс бюджетних мандрів, і в дорожчому сегменті таки працює правило “you get what you paid for”, але поки я не пенсіонер з багатої країни, цей сегмент не для мене. Та й сумніваюсь, що в пенсіонерських турах було б стільки пригод і цікавих зустрічей!