Вірменія. Частина 3. Нагірний Карабах.

1. біля м. Горіс.

Їхав в Нагірний Карабах за руїнами, танками і табличками “міни”. Вийшло трохи не так. Дещо встигли відремонтувати (на честь мого приїзду). Дороги нові, хорошої якості. Міста цілком цивільні (деякі). Танків я так і не знайшов, а от руїн достатньо.

2. біля м. Горіс.

Столиця – Степанакерт, нічим особливим не відрізняється, місто собі та й місто. Названа в честь Степана Шаумяна – “Леніна на Кавказі”, який теж в свою чергу толком нічим не відзначився, хібащо був випадково розстріляний, і згодом прирівняний до мучеників від комунізму.

3. Степанакерт

В столиці є 2 музеї. Перший – “Музей історії Карабаху“. Єдине що там варто уваги, то симпатична екскурсоводка. Досить нічого навіть по наших мірках (кагбе ясно шо українки найгарніші). Взагалі з дівками там не дуже, деякі мають здатність носити бороду, хоча є і винятки.

Набагато цікавіший другий – “Музей безвісті пропавших“. Вважаю себе людиною, яку важко чим небудь вразити, але там в середині, мене прогребло ніпадєцкі. Експозиція не показує то як вірмени героїчно товкли азерів, нема в громадянській війні нічого героїчного. Експозиція говорить про людей, більшості яких вже нема. Причому, відчуйте різницю, не про солдатів, про людей.

Колись ми були одною країною, і в побуті було багато спільного, може хто пам”ятає, цигарки “President”, одноразові станки для бриття “BІС”, перші китайські касетники ітд…

Тітоньки – екскурсоводи, розказують історію майже кожного експонату: “Вот знимка з передвесільної фотосесії, молодий з молодою в шлюбних костюмах. Одружитись їм так і не вийшло, за кілька днів до весілля молодий загинув. Батьки зберегли костюми і передали їх в музей. Вот вони висять…” Або таке: “Оце мій син, (показує на фото), він загинув тоді-то тоді-то, був водієм БМП”

В музеї є саморобна зброя, нічо цікавого, хіба для любителів залізяк.

4. м.Шуша

В процесі пошуків ржавілих танків, заїхав не туда де треба. За що отримав можливість поспілкуватися з “органами”. Як я вже казав, в попередній статті, міліція у Вірменії, це більше привід для паржать ніж для хвилювання. Міліціонери переписали всі знимки з мого фотоапарата. Дізнавшись що ми їхали через Азербайджан, довго розпитували про Баку, як там живеться ітеде. Як виявилось, до війни вони жили там.

5. м.Шуша

6. м.Шуша

Є така вірменська традиція, ремонтувати тільки центральні об”єкти. Наприклад після землетрусу 1988 року відновили повністю тільки епіцентр – місто Спітак, сусіднє в декілька разів більше місто Гюмрі не відбудоване повністю і дотепер. Так і в НКР, Степанакерт відновили, а за 10 км від нього в місті Шуша (Шуши), люди досих пір живуть в обвуглених будинках, і гріються “буржуйками”.

7. м.Шуша

8. м.Шуша

9. м.Шуша

10. м.Шуша

Мечеть в м. Шуша. На мінаретах видно сліди попадання РСЗО Град

11. м.Шуша

12. м.Шуша

13. м.Шуша

14. м.Шуша

15. м.Шуша

16. м.Шуша

Коли в м. Шуша стояли війська азербайджану, церква була складом боєприпасів. Вона була знищена під час штурму Шуші – переломного моменту в ході конфлікту. Після війни церкву відбудували, зараз це один з символів тих часів.

17. м.Шуша

18. м. Аскеран

Є ще одна вірменська традиція, пропонувати свою допомогу, коли вона вже не потрібна. От наприклад, приперлися ми в якесь місто, заночували в чагарях, а на ранок приходить місцевий і каже “А чо ж ви до мене вчора не зайшли?”. Питається, а ти де вчора був? Після того як правило запрошують додому, кормлять/поять.

18. м.Аскеран

Росія
Росія. Ростов
Дагестан 1
Дагестан 2. Міліція.
Дагестан 3. Work for food!

Азербайджан
Азербйджан гюзель! Частина 1.
Азербйджан гюзель? Частина 2.

Грузія
Welcome to Geоrgia
Антиросійська агітація

Вірменія
Частина 1
Частина 2
Частина 3. Нагорний Карабах

Паром
Паром Поті – Ілічівськ.