Індія асоціюється з не меншою кількістю стереотипів ніж наші північні сусіди з балалайкаим та ведмедями. Колеги мандрівники розділились на 2 табори, одним Індія дуже сподобалась, інші кажуть, що більше не поїдуть туди ні за які гроші. Тож щоб розібратись як все є насправді, довелось самому відправитись на розвідку.
Цей пост базується на нотатках, які я робив під час подорожі. Лише суб”єктивні враження, більше нічого.
День 1
Рейс зі Стамбула в Делі вилетів з запізненням на годину. В аеропорту Делі у мене була одразу запланована пересадка на Удайпур. По графіку, між посадкою стамбульського рейсу і наступним вильотом, мало бути чуть більше двох годин. За цей час мені потрібно було вийти з літака, отримати візу, переїхати в інший термінал, і встигнути зачекінитись. В результаті добрався до терміналу я лиш 10 хв після того, як удайпурський рейс вилетів. Зрештою такий варіант подій я передбачав. Пройшовся по стійках авіакомпаній, і купив квиток на найближчий найдешевший рейс.
Отримав новий квест. Треба було повернутись назад в міжнародний термінал, до якого кілометрів 5. Між ними ходить шатл бас, щоб попасти на нього треба на спеціальній стійці показати квиток прильоту в один термінал і квиток вильоту з іншого, тоді дають квиточок, ну типу щоб халявщиків не возити, або заплатити кондуктору 30 рупій. Проблема була в тому, що по перше квиток прильоту і новий квиток вильоту були з одного терміналу, талончик на проїзд мені просто так дати не мали права. А рупій щоб заплатити у мене не було, і обміняти долари теж було ніде. Довелось пояснювати ситуацію білетерам. Люди попались душевні, зрозуміли моє становище і дали талончик безкоштовно.
Взагалі термінали і сам аеропорт Делі зроблений так, щоб поламати мозок. Є міжнародні термінали 2 і 3, а також кілька домашніх 1А, В, С, D. Щоб добратися з одного в інший треба 20 хв їхати якимись дебрями поміж промзони нетрів і корів. Як доберешся до аеропорту, теж не легше, треба показати роздруківку квитка, без неї в зал не пустять. Не пасажирів пускають лише в зал зустрічі прилітаючих, і то за гроші!!! Продають квитки по 100 рупій, це без жартів. Якщо зайдеш в термінал з квитком, можуть і не випустити. Між залами прильоту і відльоту переміщатись не можна. Словом не тривіальний процес, мабуть, щоб зайняти роботою побільше індусів.
На наступний рейс в Удайпур я таки встиг. І от після години польоту, палких дебатів з таксистами я в своєму хостелі. Кілька хвилин на те щоб привести себе в порядок, і вперед на розвідку!
Вирішив почати своє знайомство з країною саме звідси, так як тут є не погана туристична інфраструктура, і занурення в Індію буде не таке різке.
Удайпур душевний. Особо не пристають, особо не надоїдають.
Перше враження, Індія вона майже як Непал, тільки Індія. Все чуть більше, чуть новіше, чуть розвинутіше. Ментально люди видаються дуже схожі.
День 2
Після Того як бачиш 4 замки в одній країні, в 5й можеш не їхати, вони всі +/- однакові. Форт Удайпура поки мій перший чекпоінт в Раджастані. В замку багато обслуговуючого персоналу, який робить корисні і не дуже функції, відкриває двері, перевіряє квитки в кожній кімнаті, відганяє від небезпечних місць ітд. Кагбе треба десь всіх індусів прилаштувати…
В хостелі познайомився з англійцем, та мексиканською балериною. Домовились ввечері прогулятись на вершину найближчої гірки, місцевий “sunset point”. Там зустріли ще двох ізраільтянок, тусили весь вечір, потім ще в хостелі розговорились з трьома індусами.
Тут розбився мій перший індійський стереотип.
Судити про Індію, по базарних приставалах і рікшах, то саме що Україну по водіях маршрутки і по бабках – пасажирках. Так сталось, що 80% будь якої країни патологічні ідіоти (в першу чергу через відсутність освіти). І так сталось, що саме з гіршою частиною ми контактуємо під час бюджетних мандрів.
Індуси, котрих ми зустріли виявились цікавими та освіченими людьми. Дівчатка – індуски спочатку соромились, але потім теж розговорились. Говорили про все, від футболу і політики, до нюансів шлюбу в Індії ітд.
Тої поїздки мені траплялись в основному хороші індуси.
День 3
Наступного дня поїхав в невеличке по індійських мірках місто Чіторгарх, відоме своїм найбільшим в Раджастані фортом.
Форт виявився акуратний, прилизаний, індуси, що дивно, стежать за своїми пам’ятками. Як мінімум тут.
Саме ж місто справило хороше враження. За межами форту зустрів всього 4 іноземці. Був відверто і приємно здивований, що жінки нормально реагували на фотоапарат. Не кричали і не ховались, навпаки посміхалися. Неприємно вразив хіба готель. Потратив в пошуках готелю більше години часу, так нічого толкового і не знайшов. Готель був трешовий, і не сказав би що дешевий. Не першої свіжості постіль, пошарпаний ремонт, презерватив в смітнику, словом не для слабонервних. Зато власники душевні, завжди відкликались на прохання щось допомогти чи вияснити.
День 4
Обмін валюти мало не перетворився на пригоду. Мав кілька годин часу перед поїздом, рішив по дорозі заскочити в банк здати долари. За обмін доларів тут відповідає спеціальний “exchange officer”, його звичайно ж не було на місці. Видзвонили. Поки видзвонювали, до мене підійшло мають половина працівників банку. Клерки розпитували що мені потрібно, за пів години вже всі знали хто я, і для чого прийшов. Під кінець запросив до себе в кабінет голова відділення і пригостив чаєм. За годину таки прийшов потрібний клерк. Почали міняти валюту прямо в кабінеті директора. Сканували паспорт, оформляли документи, переписували номера банкнот ітд. Потім то все треба було ввести в базу транзакцій. Тут то і почалась веселуха. Виявляється, система не сприймала мої дані як валідні, і постійно видавала помилки. Почали дзвонити в сапорт, виясняти правильні коди країн, поштові індекси ітд, навіть гуглили індекс поштового відділення. Львівську прописку мого паспорта система всеодно сприймати відмовлялася. На пропозицію ввести будь який валідний банківський адрес, клерки відмовилися, ібо власнику українського паспорта жити в індії не положено. Так за спробами підбору різної комбінації кодів і переговорами з сапортом минула ще година. До поїзда залишалась всього година. Начальник навіть сказав, що організує доставку мене на вокзал, правда потім змився. Врешті, на скільки зрозумів, мене таки прописали в Джайпурі.
Більше всього, мені не зрозуміло, чому функцію обміну валюти не міг виконати інший клерк. У нас би так і поступили. По словах начальника, у них в офісі 40 працівників, з них десятка півтора бачив в залі, решта бекофіс. На кожну функцію своя людина, плюс до того прибиральник, рознощик інфекцій чаю і охоронець з дупельтівкою, з якою полюав ще мабуть сам сер Редьярд Кіплінг. При чому відділення не саме завантажене, десь з 5 клієнтів в залі було більшість часу.
А, на вокзал я таки встиг, ще й поїзд запізнився на пів години.
В Індії завжди треба мати запас часу, і запас терпіння, ну або бажання пригод.
Індійська залізниця, то окрема тема. Перше враження, судячи по тому, з яким достоїнством тут ведуть себе працівники залізниці, провідник тут вважається цілком поважна професія.
Ще одна залізнична картина яка врізалася в пам’ять. Їду в Бунді, через висохлі степи Раджастану. Заходить сонце. Трава жовта, де-не-де не високі дерева. В якусь мить поїзд наполохав здоровенну мавпу, що вочевидь гуляла біля колії. Мавпа біжить в сторону від поїзда, здіймаючи за собою хмарку пилюки. Відчув себе англійським джентльменом колонізатором часів ХІХ століття.
День 6.
Місто Бунді.
Родина кума подарувала мені книжку Халеда Госсейні “Ловець повітряних зміїв”. Взяв з собою книгу в Індію, коротати вечори. В першій частині книги йшлося про дитинство головного героя в Афганістані 70-80хх років. Важливою частиною були змагання повітряних зміїв. Помітив, що індійські діти також люблять запускати зміїв. Написав сестрі кума, яка власне працює у видавництві, що випустило книгу. У неї виникла ідея, сфотографувати хлопчиків зі зміями (кайтами) разом з книгою.
Хлопчиків зі зміями помітив ще з вікна готелю. Тут було все просто, основне потім від них відбитися )).
В місті знайшов кілька кайт шопів. Розговорився з власниками, одним другим. Розповіли що до чого. Виявляється в Індії, з рештою і по всій Азії, на початку січня фестиваль кайтів.
Звичайний кайт коштує 1-3-5 рупій, і беруть їх пачками. На кайтах роблять різні принти, від героїв діснеївських мультфільмів, та акторів Болівуду до прем”єр міністра Індії. Власник одного з магазинів вирішив показати мені свого найкращого змія, аж за 600 рупій. І що би ви подумали було на кайті?
І ще “я ♥ Україна” на хвості.
Словом каву від кума я заробив )
От вам статєйка на сайті Видавництва Старого Лева про цю історію.
Ще у Бунді, як в кожного поважного раждастанського міста є свій форт.
День 7-8-9
Як співала одна російська рок група часів неоднозначної молодості:
“Послезавтра мы станем пить пиво,
В “Пушкаре” или в “Жигулях””
Так от ні пива ні м”яса в місті Пушкар нема. Офіційно заборонено. Кажуть можна знайти хіба в дорогих ресторанах. Зато “спеціальні” пиріжки, чи додатки до лассі, запропонують в кожній кафешці.
Ще тут повно духовно багатих.
В Пушкарі є священне озеро. Ходити по берегу якого можна тільки босому, і пофіг що там ср@ли корови, голуби, і взагалі всі кому природа подарувала анус.
До мене прийшов дзен. На диво мало думок в голові. Раніше під час подорожі як правило обдумував, що робитиму як повернусь. Зараз чомусь не думаю про це. Виключився повністю зі всього. Щоб згадати який сьогодні день, потрібно дивитись в календар. Просто їду заради того щоб їхати, а проблеми вирішуються по мірі їх надходження.
Вже можна складати якесь своє судження про Індію. Наразі, на мою думку країну описує одне слово: “душевно”.
Якщо чесно, по розповідях своїх колег чекав абсолютно протилежного.
Потратив за тиждень часу 10000 рупій ($148).
Призвичаївся до індійської їжі. Дуже навіть смачно. Правда м”ясо ще треба пошукати.
Якось зупинився біля лавки з соками, випити фрешу з папаї. Продавець запропонував спробувати ще й овочевий фреш з моркви буряка і селери. Погодився. на смак ніби п”єш борщ через соломинку.
А ще по дорозі в Пушкар, в автобусі на мене наригала дівчинка. Ну як дівчинка, років 18-20. Не дотримала хв 10 до своєї зупинки. А мені ще потім 2 години довелось їхати, поки зміг змити то все зі штанів. Мені залишилось хіба посміхнутись і сприйняти це все по філософськи. Звільняйте місця, біля вікна жінкам якщо що))
День 10.
Форт Джодпура виглядає як щось інопланетне. Йому б пасувало стати декорацією до Зоряних Воєн. Не здивуюсь, якщо щось схоже в ньому знімалось. Таке враження, що зараз з-за кута вийде АТ-АТ, чи здалека донесуться характерні звуки бластерів. Натомість доноситься лише серенада одинокого віслючка.
Форт Джодпура.
Індія – країна з найбільшою кількістю смертельних селфі. Не плутати з суїцидними. Це коли під час селфі трапляється нещасний випадок. Тому на багатьох оглядових майданчиках стоїть попереджувальна табличка “не підходь”, “не використовуй селфі палку” ітд. А біля стіни форту взагалі огорожа, щоб ніхто і близько не підійшов.
В Індії нема місця, куди не можна потрапити мотоциклом. Вони всюди, на хайвеях, на міських вулицях, в самих тісних провулках. І вони майже безперервно сигналять. Причому на мотоциклах гудок в рази писклявіший і огидніший ніж на авто. Вважав себе підготованим до такого після Ірану, Афганістану, зрештою того ж Непалу. Намагався розібратись, в чому ж річ, згадав, що там всюди були тротуари, а тут нема, тобто навіть якщо є, то це нікого не зупиняє.
Католицьке різдво. Власники хостелу вирішили влаштувати свято для туристів. Ну як свято, заплатіть певну суму грошей, ми вам зробимо поїсти, а алкоголь приносьте самі. І хоч страви подавали кожному окремо і в різний час, все-одно вийшло круто. Зарішали каталізатори соціального контакту. Як правило це кава, цигарки чи алкоголь, цього разу в їх ролі виступили цукерки “зоряне сяйво”. Закінчилось все тим, що курив з ідусами траву через картошку. Такий спосіб називається чілум. Кажуть з тої картошки потім роблять “спеціальне” карі. Походу зловив бед тріп, якась фігня снилася.
День 11
Поїзд запізнився всього на 3 години, при тривалості поїздки 6 годин. Купив квиток в клас 3АС, цілком пристойний. Типу плацкарту, але з кондюком, відносно чистенький.
Одразу після посадки пропонують замовити їжу. Думав принесуть зараз щось з того що продають у вокзальних харчевнях. На диво, принесли талі запаяне в герметичний одноразовий піднос. Як мінімум це означає, що робили його не га тих візочках з чаєм і самосами, що їздять по вокзалу.
Індуси їдуть великими сім’ями з дружинами і дітьми. Діти одразу ж окупували верхні полиці. За годину почалась процедура прийому їжі. Приймаються індуси не гірше радянських пасажирів з бородатих анекдотів. Все в кращих традиціях, на газетці, як в кращих домах Парижа і ЛондОна. Таке враження, вони не дуже полюбляють вуличну їжу. Часто можна побачити, як ідуть на роботу з “тормозками”. Замість курки правда талі.
Ще одне питання щодо індійської їжі, котре мене хвилювало, чи молоко для чаю беруть в тих корів що ходять по вулицях і їдять сміття? Виявилось молоко чисте, беруть на фермах. Бачив пакети з молоком в торговця чаєм.
День 12 – 13
Джайпур місто надзвичайно туристичне. В головних місцях людей стільки, що вирішив туди навіть не підходити.
Хава-Махал, одне з найвідоміших місць Джайпура. Черга на вхід на стільки велика, що обмежився виглядом ззовні.
Джантар-Мантар – обсерваторія 18-ст. Сподіваюсь через кількасот років на проекти Елона Маска будуть дивитись так само, як ми зараз на прилади Джантар – Мантара.
Їздив в Амбер форт (див головне фото посту). Мабуть найкрутіший форт з тих що бачив в Раджастані, і вроді як останній в цій поїздці. Знайшов автобус за 20 рупій, в той час як рікша просить 200 в одну сторону, 300 раундтріп.
У вечері в хостелі спостерігав картину. Жалілись туристки з латинської Америки. Замовили рікшу в 2 сторони, поїхали в форт, домовились, що рікша їх почекає, дали йому одразу всю суму і пішли гуляти. Само собою рікша одразу собі знайшов нових клієнтів, звалив і взагалі мав їх в носі. Назад їм довелося брати нового рікшу і переплачувати майже в 2 рази. По збігу обставин, рікша ошивався біля того ж готелю. Дівчата пробували висловити якісь претензії, але само собою були послані ібо за версією рікші “я чекав вас 3 години”. Мораль, навіщо було давати одразу всю суму? Повний розрахунок лише по приїзду назад.
День 14 -15 -16
Переліт з Джайпура до Варанасі. Літак затримали на 4 години, потім ще нарізали круги в небі над Варанасі. Кажуть через туман. Зато побачив Гімалаї, строго на північ від Варанасі – Непал.
Вчинив переполох в хостелі. Зрозумів, що десь прокохав камеру, поки заселявся. Було ппц обідно втратити новенький фот. Подумав що поки мені показували кімнати, залишив камеру на ліжку, а як вернувся її вже й ноги приросли. Обшукав все навколо, нема. Пішов на рісепшн, кажу так то – так, свиснули фот. Індуси теж перейнялись, почали ходити випитувати, переглядати записи камер ітд. Перелякались, бо у них репутація, відгуки на букінгу ітд. Потім виявилось, що я автоматом поклав камеру не в ту кишеню рюкзака, а туди де її практично ніколи не ношу. Довелось вибачатись.
До Ганги добрався лишень на другий день.
Непомітно, тихою ходою підкрався Новий рік. В хостелі організували вечірку. Кожен приносить їжу на всіх, і бере на себе алкоголь. Хоч вечірка і видалась на славу, прокинутись о 5 ранку на тур по Ганзі, було не так важко як я думав.
Більше про священне місто Варанасі тут.
День 17 – 18 – 19
Переліт в Делі. Рейс затримався всього на 3 години.
Делі можна було б вважати цілком милим, і по індійських мірках тихим містом. Дятлів що проїжджають на мопеді повз тебе з затиснутим клаксоном тут в порівнянні з іншими, майже нема. А мотоциклісти і рікші їздять спокійніше. Якби не Мейн Базар – основний “туристичний” інкубатор столиці. За день проведений тут мені запропонували гаш більше разів, ніж за всі попередні рази в Індії разом взяті, кількість нав’язливих запрошень відвідати свій магазин тут теж зашкалює. Жебраків і дітей, що просять купити їм поїсти теж не мало. Спочатку я тактовно відмовлявся, потім дипломатично ігнорував, а ще пізніше посилав в еротичну подорож, залежно від настрою, на українській мові, або англійською.
Попри те, приставали все ж не так уже й багато. В інших країнах траплялось і більше. Та й якщо відійти від Мейн Базару хоча б на кілька сот метрів, люди стають набагато привітнішими, і життя різко налагоджується.
Врешті прийшов день прощання. В хостелі мені “забронювали” таксі до аеропорту на 3 ранку. Таксист приїхав ще з вечора, і просто спав в машині біля готелю.
З трьох внутрішніх авіарейсів, що були у мене в Індії, вчасно вилетів тільки один, якраз той на який я запізнився, решта не менше 3-х годин затримки. Коли після стандартних кількагодинних затримок індійських авіаліній, рейс Turkish Airlines на Стамбул загрузився за 15 хв до зазначеного часу, аж не повірилось, що таке можливо. І це загрузили 300+ людей в здоровенний 777, а не якийсь там 737/319.
2 перельоти, і ще майже доба очікування на пересадку в Стамбулі, і от я вдома. По поверненню починаєш ще більше любити і цінувати те що є у нас. Особливо враховуючи, що більшість людей на цій планеті не мають і того. Так, у нас є багато проблем, зрештою в будь якій нормальній країні воно є, все ідеально хіба в Північній Кореї.