Наші уявлення про Індію в основному стереотипні. Приблизно так само, як російська класика з ведмедями і балалайками. Що вже казати про такі овіяні легендами та чутками місця як Варанасі. Більшість наших знаннь про місто базуються на сюжетах “журналістів”, які в пошуку яскравих картинок показують тільки бруд і дно. В об”єктивній реальності все виглядає дещо по іншому.
Отже Варанасі. Мені здається навколо міста ходить забагато легенд, і воно дещо переоцінене як най трешовіше та най гидкіше місце на Землі. Тут брудно, на вулиці повно гівна, так його у Індії всюди повно на вулицях. Тут спалюють покійників, так індуїсти і буддисти їх спалюють всюди, не тільки у Варанасі, просто тут з цього чомусь роблять шоу. Тут не палять покійників на кожному кроці, є лише 2 (2 Карл) місця де проводиться кремація. І то, там сильно не розвернешся, ібо почуття родичів треба поважати, а тим хто не поважає б’ють ліцо і ламають фотокамери.
Стара частина міста побудована навколо гхатів. Гхат ступінчата набережна що слугує для ритуальних омиваннь в Ганзі. Гхатів тут штук 80, і загальна їх протяжність близько 5 км. Над гхатами часто побудовані палаци. По суті це персональні усипальниці різних мажорів, які вирішили померти і бути кремованими у Варанасі.
З деяких палаців зробити дорогі готелі. От наприклад Brij Rama Palace Hotel на Rana Mahal Ghat.
Прогулянка на човні – найкращий спосіб дослідити набережну Ганги.
Майже Венеція.
Головна площадка де проводиться вечірнє аарті (араті) – піднесення ритуальних дарів Ганзі. З аарті / араті тут зробили шоу, найкращі місця для огляду підозрюю що продаються. Найвідоміше вечірнє аарті проводять практично одночасно в кількох місцях поруч, в радіусі видимості одне від одного. Ймовірно єдиним мотивом дублювати шоу (мені язик не повертається назвати це обрядом), було збільшення кількості глядачів. Словом, як і у всіх умовно святих місцях, релігія тут поставлена на серйозні комерційні рельси. Більше видовищ – більше грошей.
Індуси спостерігають за вечірнім аарті з човнів, і запускають ритуальні лампадки в річку.
Човни “розходяться по домах” після завершення аарті.
Ранкове араті. Мало хто готовий прокинутись в 5 ранку, тому людей тут майже нема.
Можна підійти практично в притул.
Ритуал більше схожий на щось справжнє і камерне в порівнянні з вечірнім шоу для туристів.
Манікарніка гхат (Manikarnika Ghat) – найбільший (з двох) гхатів де на даний момент спалюють мерців. Тут кремують в окозі 30к людей щороку. Одночасно горить в околі 20-ти вогнищ.
Вогні на фото – це горять покійники.
Манікарніка вночі з Ганги виглядає як філіал пекла на Землі, купа вогнів, температура добре чується на відстані. Між тим снують люди, що перегортають багаття, корови що їдять квіти, якими прикрашали мерців, постійно підносять нові тіла на кремацію ітд.
Коли вогнище згасне, прах викидають у Гангу. Тут же ж на березі люди промивають прах в пошуках коштовностей та золотих зубів.
Манікарніка Гхат дуже особливе місце. Мене там чогось раптово і дико розболілась голова, раніше такого не помічав. Кажуть вогонь яким кремують на Манікарніці, запалив сам Шива, і з того часу його підтримують. Народ біля Манікарніки цілком адекватний. Дозволяють пройти, показують де хороші місця для огляду. До вогнищ не спускався, хоч кажуть що спокійно можна підійти. Переконливо радять не знімати, попереджають що можуть бути неприємності. Розповідають що “сьогодні зранку зламали камеру японським туристам”. Не знаю на скільки це правда, але перед родичами померлого камерою краще не світити, їх можна відрізнити по білій одежі і поголеними на лисо головами.
Процедура кремації не дешева, мінімум 15 000 рупій ($250). Спочатку треба купити 250 кг дров, потім місце на гхаті, потім священний вогонь Шиви, ну і ще купу дрібниць.
В кожного індуса 4 мами. Власне мама котра народила, потім фатерлянд, потім корова, і врашті мама Ганга. Тіло перед кремацією омивають в священних водах Ганги для символічного звязку матері і дитини. Потім тіло кладуть на дрова, змащують спеціальними оліями, і найближчий родич чоловічої статі (батько, син, чоловік ітд) запалює багаття. Жінок на кремацію не допускають, бо якщо на похоронах плакати, то душа не покине колесо сансари, і не завершить круг переродженнь. Вогонь горить 2,5-3 години. Не всі кості перегорають, в жінок залишається тазова кістка, що у чоловіків, вже не пригадую. За традицією, кістку з вогню викидає в Гангу родич померлого, і символічно гасить багаття.
На відміну від аналогічного непальського храмового комплексу Пашупатінатх, запаху паленого м’яса нема, кажуть через додавання сандалового дерева.
Так, як бути спаленим на березі Варанасі підходить по кишені не всім, є варіанти, які вважаються рівносильними. Наприклад розвіяти прах над Гангою. Часто можна бачити як індуси розвіюють його з екскурсійних човнів.
Тепер пропоную пройтись вздовж Ганги по кам”яній кладці гхатів.
Laundry Ghat. Місце збору … поможіть дібрати правильне слово, “перунів” чи що. Як на мене, розстеляти білизну на сходах де перед тим ходили собаки і корови, не найкраща ідея. Без поняття, хто погоджується потім на тому спати…
Працівники готелю запевнили, що їхня білизна тут не переться.
Приблизно тут починається туристичний треш. Від Laundry Ghat і до Манікарніки – найбільша концентрація туристів, як іноземців так і індусів, а разом з ними і різних помагал, продавців барахла, псевдо садху та інших акторів погорілого театру.
Тут доволі брудно і місцями смердить. Особливо, коли спуститись до самої Ганги. За уявленнями індусів, Ганга належить всім. Тому всі роблять в Гангу все, і не заморочуються.
Я не особо з того переймався. Зрештою ніхто не заставляє нюхати смороди. Такі місця можна просто обійти, накрайняк пройти швидко, якщо не виходить перше.
Вірні пси на згарищі де був кремований їх господар.
Жартую, нікого тут насправді не кремували. Просто собаки гріються в теплому попелі. А що ви хтіли, 12 градусів, зима на дворі, собакам теж холодно.
Один з центральних гхатів.
Підготовка площадки до вечірнього аарті.
Десь тут на протязі 30-ти метрів до мене підійшло кілька місцевих, пробували щось втирати і здороватись за руку. Я їх проігнорив, запідозривши якусь туристичну розводку. Як мінімум через те, що здороватись за руку з незнайомцями для індусів не характерно.
Варанасійський суднобудівельний завод. Залежно від розміру, човен коштує від $5-12k.
Десь тут я підійшов до Манікарніки, але заховав камеру. Місцеві попередили ще на підході, і попросили не фотографувати.
На північ від Манікарніки треш закінчуєтьчя. Все на порядок менше залюднене, засмічене і засмерджене. Там майже нема іноземців. Реакція на тебе часом як десь в провінції. Діти бігають за тобою і просять сфотографувати.
По індійських мірках, тут безлюдно.
Тут є свій laundry ghat, але не такий брудний як в південній туристичній частині.
Повітряні змії проходять червоною ниткою крізь всю подорож Індією.
Кум подарував книгу Халеда Госсейні “Ловець повітряних зміїв”. Взяв з собою в дорогу, коротати вечори. Якщо не спойлерити, то про життя афганських підлітків 70-80-хх років ХХ-го ст. Без перебільшення, книга дуже сильна.
Практично в кожному місті зустрічав підлітків, а подекуди й дорослих, що запускали зміїв. Близилось 14-те січня, дата традиційного фестивалю повітряних зміїв. Подекуди обірваними зміями були обвішані всі дерева й опори ЛЕП. Варанасі не стало виключенням.
Кілька раз мені давали “порулити” змієм, але мушу зізнатися, зі всім моїм обширним авіадосвідом, потерпів повне фіаско.
По при ймовірні негаразди, Варанасі дійсно особливе місце. Як на мій хардкорний смак інколи навіть приємне. Трупів, та частин людських тіл, що пливуть по річці не бачив. Та й зрештою я не за цим сюди приїхав. Крім відомих гхатів тут дуже автентичне і атмосферне старе місто, де як мінімум можна здійснити цікаву прогулянку (оминаючи кизяки), або поїсти смачної, безпечної для нас, індійської кухні. Ну і власне на північ від “основних” гхатів є ще кілька кілометрів менш відомих, там менше людей, менше бруду, менше смороду, і ще там можна пройтись кілька кілометрів у відносному спокої, без ризику бути збитим рікшою чи мотоциклістом.