Після Форт Потрала, вирішили таки повернутись до ідеї пробратись на острови Сессе через Масаку.
Цілий наступний день провели в автобусах. Форт Портал – Кампала, потім Кампала – Масака. Їхали спокійно, ніщо крім виїдаючої мозок музики на авторіпіті нашої подорожі не псувало.
https://www.youtube.com/watch?v=cRJ8Slyz9jc (музика з 6-ї хвилини)
В Масаці мали можливість поспілкуватись з місцевими. Спочатку попався якийсь безтолковий бода. Де наш готель він так і не розібрався, зато покатав нас на мотоциклі по місту. Зійшлись на тому що він положив нас де взяв відвіз назад на автостанцію.
Заночували в гесті “Масака бакапака” – “Masaka backpackers” по місцевому. Керував ним старий негр Френк. Толковий дядько. По стінах там лазили ящірки, як потім виявилось гекони, такий от бонусний вайлдлайф. Не розумію, який сенс їхати дивитись на мавп в заповіднику, коли в селах чуть дальше за містом, ті самі мавпи лазять по хатах, і дивитись на них можна абсолютно безкоштовно. Те саме стосується птахів, тебе зранку розбудить якась дурнувата курка, котрій закортіло покричати прямо в тебе під хатою, бажання потім дивитись на то всьо в заповіднику відпадає.
День 12. Уганда. Масака – Калангала.
Цей день запам”ятався тим, що ми весь день чекали на паром. One africah hour курва мать.
Приїхали ми на переправу між Масакою і островами Сессе заздалегідь, десь за годину до запланованого відправлення.
Паром замаячив на горизонті майже вчасно, причалив, розвантажився, самі шустрі боди вже навіть заїхали на рампу і займали місця в кузові. Раптом бац, ні з того ні з сього, хтось скомандував виходити на берег. Чи то навернулось щось в двигуні, чи то надумали якийсь техогляд провести, хз. Словом, як завжди в таких випадках, сказали, що поїдуть за годину, а провозились весь день.
Хтось віз ананаси продавати на острови. Не дочекавшись парома, почав продавати прямо на пристані.
Хтось цілий день чекав, сидячи в маршрутці.
Ближче до вечора паром таки подали. Посадка на паром нагадувала епічну картину “перехід стада антилоп через річку Мара”, тільки без крокодилів. Ломанулись одночасно всі, автобуси, фури, мотоцикли і 100500 нігерів, пофіг черга, пофіг все.
Плили десь пів години, потім ще стільки ж їхали маршруткою по острову.
Вигрузка.
Калангала – “столиця” островів Сесе, заодно місцевий “курорт”. Сюди на вихідні приїжджають потусити столичні мажори.
Нас попервах теж прийняли були за тусовщиків. Підкотив нігер – хелпер зі словами “are you party animal?”. Але побачивши наші рюкзаки, на яких зібралась вся пилюка Африки, поняв, що клубери ми ніякі.
Калангальські тусовщики!
По наводці Френка, в Калангалі поселились в гестхаусі “Хорнбілл”. Керував ним старий німець. Вгадайте, котрий з вказівників веде до нашого геста?
День 13. Калангала.
Щоб нас не скосили підступні тропічні хвороби, доводилось жерти страшно хімічні таблетки – доксициклін. В комплекті з таблетками йшов вагон побічних ефектів, нудота, підвищена чутливість до сонця ітд. Так сі стало, що весь той вагон прийшовся на мою долю, а Андрія оминув.
Того ранку, так ми стало зле з тих пігулків, що довелось вернути все що їв десь в кущі на березі озера. Дивлячись на мої страждання, пан Даниловський сказав, що вичитав в інструкції, що доксициклін треба приймати після їжі, в противному випадку, він викликатиме нудоту. Нє, ну не міг того 2 тижні тому сказати?!…
Поки гуляли зранку по місту, натрапили на церкву суботників. До нас одразу підійшли кілька приємних з вигляду негрів, запросило відвідати службу. Перехід до іншої конфесії в наші плани не входив, то ж ми відмовились.
Африканська земля багата на різного роду релігійні течії та секти, адвентисти сьомого дня, баптисти, єговісти, і іже. Всі мабуть вважали своїм обов”язком відправити сюди місіонерів.
Пусті пляшки човнами доправляють з острова на материк
Ми все марили ідеєю колонізації нових земель. Таяк колонізувати острів на озері Бунйоні не вдалося, заснували невеличку колонію на островах Сессе, посеред озера Вікторія. Поселили там трьох колоністів. Залишили їм саме цінне та необхідне – наш прапор. Хай гордяться і працюють на благо Батьківщини! Попутно заявили про вихід островів Сессе зі складу Уганди, і проголосили акт суверенітету.
Наша колонія мала власний флот!
Ми займалися сепаратизмом, коли це ще не було мейнстрімом!
Вечір вирішили відзначити пивом і ананасом з видом на захід сонця над озером Вікторія.
День 14-15. Калангала – Ентеббе.
Далі в планах був горад маєй мєчти – Кампала. По каучсерфінгу знайшли собі дві вписки. Спочатку нас запросив чувак, що живе десь в міських трущобах, потім погодився хостити сисадмін з аеропорта Ентеббе..
У нас визрів підступний план. Жити ми планували в адміна, а тусити з тіпом з трущоб.
Але в реалі картинка намалювалася інакша. Адмін, хоть і “пришол к успеху” по місцевих мірках, але жив у гаражі, переробленому у трикімнатну квартиру. Ще й плюс до всього виявився нудним і безтолковим. То заблудився в трьох соснах, то влаштував нам вечірню прогулянку кілометрів так на 10 вздовж траси.
Чувак з трущоб навпаки був на порядок адекватніший. Звали його Чубака Чібука. З ним по крайній мірі можна було нормально поговорити. Чібука провів нам хорошу екскурсію по Кампалі, ще й під кінець завів в трущоби.
Трущоби виявились не такими страшними як малювала наша уява. просто собі стихійна застройка, Чібука запросив до себе додому. Цілком собі прийнятні для життя умови, не самий зачуханий ремонт, нормальні меблі. Аж ніяк не глиняна підлога і циновка замість матрацу.
Так ми провели 2 дні мотаючись між Ентеббе і Кампалою. Ночували в гаражі адміна, а вдень шлялися по околицях.
Про Ентеббе і Кампалу я вже писав раніше. Кому цікаво, почитаєте, тут. лінк
