Пакистанський щоденник. Льодовик Балторо, і трек до Нангапарбату. Частина 2.

Нангапарбат

Продовження. Початок тут.

День14. Близько опівночі пішов сніг. Гід скомандував чекати доки трохи розпогодиться, тоді вирушати.

До полячки з нашої групи раптово дійшло, що засоби безпеки, які використовуються на перевалі, насправді не робочі. Прусік під час зриву тебе не зупинить, самі перила не відомо в якому стані, а якщо хтось один прив’язаний до перил раптово полетить вниз, стягне за собою всіх решта.

Поки переконували полячку, біля намету почулись якісь крики. Виявилось, портери інших груп, вирішили не пустити наших портерів на перевал, мовляв “випав сніг, там не безпечно, ми вам не дозволимо…”.

Десь з годину тривало вияснення обставин, поки домовились, що раз така справа, то вийдемо о 5 ранку, а не вночі. Зауважу, що нормальний час виходу на маршрут між 00:00 та 03:00. Якщо вийти на перевал пізніше, може бути погана погода. Все ж рятувальники (уявіть собі вони там є) дозволили нам пізній вихід, і навіть погодились супроводжувати.

Вийшли з табору ми без портерів. Вони завжди виходять пізніше.

Через кілька хвилин групу догнав сирдар (начальник портерів), і сказав, що 4 наших портери передумали йти на перевал. Ніби невелика втрата, так як багаж можна розкинути по інших, але на додачу вони відмовились віддавати нам наші речі!!! Плюс заблокували дорогу решті портерів, які таки погодилися йти.

Потасовку в таборі провокувати не хотіли. Гід прийняв рішення йти назад.

Плани різко змінилися. Чекати вікна в погоді не було часу. Треба було повертатися назад. З новим маршрутом, залишок дороги збільшився від 2-х до 5-ти ходових днів. На той момент вже більше тижня були на треку. Давалась в знаки висота і втома.Хотілося назад до цивілізації. Приємного мало, але що поробиш… Зрештою такий варіант маршруту також розглядався на випадок непогоди.

На дорогу до перевалу ми витратили 9 днів, не рахуючи бічної вилазки. Пертись стільки ж часу назад не хотілось. Прийняли рішення проходити за день подвійну норму. Враховуючи, що висота 5000 і псується погода, задоволення таке собі.

За день група спустилася до табору Горо 2. Добряче промерзнувши під мокрим снігом та крижаним вітром. Спочатку хотілося пройти більше, але поки дійшов дуже втомився і замерз. Не знаю, чи стягнув би далі. Враховуючи, що в групі були слабші учасники, про подальший спуск сьогодні не йшлося.

В Карпатах траплялася і більша непогода. Але там тебе гріє думка, що до тепла не більше одного дня дороги. А тут ти весь мокрий, а нагода посушитись і відігрітись буде за 4-5 днів.

Тепер до портерів. Одним з мотивів саботажу, є те що їхня зарплата залежить від пройденого шляху, а дорога через перевал в рази коротша. Наші порушники спокою, не хотіли віддавати вантаж до самого низу, і там здерти гроші за свої “послуги”. Однак гіду вдалося їх переконати, що така поведінка може бути прирівняна до крадіжки, і внизу їх прийме під білі руки найчесніша в світі пакистанська поліція. Цей аргумент подіяв, з портерами розрахуватись по факту виконаної роботи, і відпустили на всі 4 сторони.

Гід розказував, що в експедиціях, особливо зимових, такі вибрики не рідкість. Серйозні експедиції, щоб убезпечити себе, привозять носіїв з Непалу.

В книзі Ардіто Дезіо про першосходження на К2 1954-го року, описується абсолютно аналогічна проблема. При найменших труднощах портери відмовляються працювати.

Як на мене, така поведінка характерна для низькооплачуваних працівників у всіх країнах. Людина, що не надто дорожить роботою, здатна на вчинки, що виходять за межі професійної етики. Чого тільки варті наші “майстри”.

По закінченні треку, гід сказав, що на портерів, котрі відмовились йти на перевал, написали скаргу в поліцію, адміністрацію нацпарку ітд. І більше їм портерами не бути. Можливо це надто жорстоко, враховуючи, що інакшої можливості заробити гроші у людей може і не бути, але не мені вирішувати…

Машербрум

День 15. З Алі кемпу, місця ночівлі перед перевалом, до низу 4 напружених ходових дні. Я налаштувався валити по максимуму, щоб по можливості швидше вийти до цивілізації. На жаль моє прагнення поділяли не всі. Українська частина групи хотіла йти повноцінний ходовий день, французи теж були не проти, а от поляки до такого темпу були не дуже підготовлені. Мало того, що доводилось чекати їх по годині на привалах, ще й після шести ходових годин вони відмовлялись йти далі. Як на зло, одна полячка потовкла ногу.

Не те щоб нам було дуже легко, але прагнення вийти до людей було більше за втому, а тепер ще й більше за спеку.

Спустились до 3000. В таборі Кобуртсе нарешті було не зимно. Залишок дня потратили на те, щоб привести себе в порядок. Останній тиждень душ доводилось заміняти вологими серветками. В Кобуртсе не було ні космічних туалетних кабінок, ні душових. Одна труба з водою на всіх. Але ми не розгубились. Взяли бачок рукомийник і потягнули за каміння. Ніколи не думав, що десять літрів води стане на помивку чотирьох людей.

Полячки пробували повторити наше досягнення, але у них нічого не вийшло.

День 16. Зробили повноцінних 2 денних переходи. Десь 11 ходових годин і 35 км. Останні, кілометри далися важко. Навіть портери виглядали змученими, що вже казати про нас…

З одного боку радує, що скоро буде цивілізація, чиста постіль, і можна буде мити голову шампунем. З іншого, шкода, що пригоди закінчуються.

Радує, що погода дозволила нам роздивитись гори, що були заховані в хмарах тиждень тому.

К2 трек

День 17. Сьогодні мали пройти “всього лиш” денний перехід. Близько 4 годин. Більше не треба буде йти по 30-см стежці на краю урвища, переходити сумнівні мости, і товкти ноги на каміннях.

портери Пакистан

Навіть наші портери виглядали втомленими. Як же ж важко далися ці останні кілометри. Йдеш і по дорозі згадуєш. Там осип, за ним морена, там міст, і за ним все…

Toyuta LandCruiser 40

В передчутті благ цивілізації 6 годин в джипі минули якось непомітно. Як то кажуть, “краще погано їхати ніж добре йти”.

День 18. Після двох тижнів льодовиків і каміння приємно деньок-другий нічого не робити. До відльоту в Україну залишалося ще 4 дні. Ми хоч і були втомлені, та все ж не настільки, щоб втикати весь цей час на місці. Треба було витиснути з Пакистану максимум, бо хтозна, коли ще доведеться ступити на “землю чистих людей”

Хотілося побачити ще один 8-тисячник – Нангапарбат. Ми здали квитки на літак, і домовилися за авто.

День 19. Авто повинно було забрати нас о 5 ранку. 4:55 я почув сигнал біля брами. Маршрут до Нангапарбату починається біля мосту Райкот. Від Скарду це приблизно 8-9 годин дороги.

парк Деосаі Пакистан

Першу половину дня їхали через парк Деосаі. Як же ж мило було оку після двох тижнів льоду і каміння. Здоровенна полонина на висоті 4км. Багато зелені, річечки, бігають сотні бабаків, а по периметру на горизонті видніються засніжені вершини гір. Хотілося б залишитись тут помедитувати на кілька днів.

каракорумське шоссе

За 8 годин вибрались на Каракорумське шосе. Хоч це звичайна дворядна дорога, після тряски, що розтовкає тобі всі органи, і середньої швидкості, 10-20 км/год, шоссе по якому можна “тулити” 60, і не битись головою об стелю на ухабах, здається тобі справжнім хайвеєм.

На мосту Райкот треба було змінити транспорт. До початку треку до Нангапарбату, йде ще 10-15 км дороги, але місцеві взяли монополію на перевезення на цій ділянці і нікого не пускають.

Ділянку дороги від мосту до села Тато роздовбаний вілліс долає за 1,5-2 години. Коли їдеш, треба триматися за все що попало, щоб не викинуло з машини. Так мною не кидало навіть в автобусі Джомсом – Покхара.

міст Райкот

У нашої машини спустило колесо. Ми самі це помітили, і довго намагались пояснити водію що сталося. Водій само собою англійської не розумів. Наступним завданням було зафіксувати авто на похилій дорозі. Водій тримав машину на гальмах, а ми підставляли каміння під колеса. Водій намагався нами керувати, але через мовний бар’єр, затримка була чималою. Процедура заміни колеса багато часу не забрала. За кілька хвилин і поворотів ми добрались до ТатО.

Нангапарбат

Нангапарбат це вже Гімалаї. Перше, що кидається в очі, тут широко використовують дерево як будматеріал. Люди тут теж інакші, спокійніші, і таке враження що більш релігійні. Ландшафт нагадував би Карпати, якби не 6-7-тисячники Каракоруму на горизонті. З цього моменту похід нагадував класичний непальський трек.

Нангапарбат

День 20. Останнє поселення перед Нангапарбатом називалось Fairy Meadows (дал ФМ). Відрізок треку від ТатО до, ФМ був один до одного як в Непалі. Ідентичний рельєф, ідентична рослинність. Як же приємно було йти посеред хвойного лісу і вдихати запах живиці.

Нангапарбат

Пейзаж ФМ цілком міг би послужити прототипом для картинок з журналів “свідків Єгови”, чи якої іншої ідіотської утопії, якби не кінське лайно і новобудови. Поза тим цілковита ідилія, на галявині сидять чоловіки, граються діти, пасуться тварини, це все на фоні гірського пейзажу.

Нангапарбат

Приставали швидко повернули нас до реальності. Не встигли прийти, як нас оточили з пропозиціями кімнати ітд. Ціни сильно коливалися. Тіж самі люди спочатку говорили одну ціну, потім вищу. Після кількох хвилин, ми всіх послали і пішли шукати житло самі. І таки знайшли за 15-20 хв.

Нангапарбат

З ФМ добре видно Нангапарбат. В принципі якщо лінивий або втомлений, можна нікуди не йти, але то не про нас. Ми поперлись наверх. Далі було не то село, не то скупчення готелів Беял Кемп (БК). В БК є кілька хат різної степені розваленості. Ще кілька готелів, з яких працює може 1-2.

Нангапарбат

Хотіли знайти оглядовий майданчик, з якого найкраще видно Нангапарбат. Насправді там всюди оглядовий майданчик. Гору і льодовик видно дуже добре.

Нангапарбат

ФМ один з найпопулярніших напрямків місцевого туризму. Дорогою зустріли кілька десятків пакистанських туристів. Виглядають вони в основному як наші матрасники, що піднімаються на Говерлу. Абсолютно випадкові і не підготовлені люди. Один з них дав нам кілька корисних порад: “беріть хороше взуття, бо моє розвалилося, а ще запас води, крем від засмаги і окуляри від сонця”.

День 21. Швиденько спустились з ФМ до ТатО, пересіли на джип, годину потряслись, і от ми біля мосту Райкот. Нас вже чекав Лендкрузер перед останньої моделі. Яке ж це щастя їхати на нормальній сучасній машині. Можна зачинити всі вікна і включити кондиціонер. Зазвичай місцеві їдуть з відкритими вікнами навіть по жарі, коли гарячий вітер моментально витягує з тебе всю вологу

Одразу за мостом Райкот Каракорумське шосе перетворилось на перманентну тягнучку. То дорогу змило, то поламану фуру обїжджають ітд. По тій ділянці, що ми проїхались, чесно кажучи важко зрозуміти, чому ККН одна з найкрасивіших доріг світу, мабуть пейзажі вже приїлись.

Через якийсь час повернули в сторону перевалу Бабусар. Одразу за поворотом пейзаж різко змінився. Долина Інду, вздовж якої йде ККН, вважається одним з найпосушливіших місць на планеті, крім каменю й верблюжої колючки там нема нічого. Тут же за поворотом одразу появилась зелень. Спочатку трава, потім кущі й дерева.

Сьогоднішнім пунктом призначення була долина Наран. Наран, як і ФМ популярні місцеві курорти. Наран сильно схожий на наше Яремче. Яремче після апокаліпсису, якщо бути точним. Місто роздовбане, брудне і смердюче, важко уявити, як сюди можна приїжджати відпочивати. Ще й жебраки на вулиці пристають. Поза тим, все решта як в Яремче, хребет що нагадує Горгани на горизонті, річка, скеля біля річки ітд. Коли вітер розганяє сморід від автомобільних вихлопів, лайна і подекуди трупів тварин, можна почути приємний запах лісу.

В принципі нормальне місце, щоб зупинитись на одну ніч.

День 22 і, останній. Гірський серпантин поступово перевтілився в повноцінний хайвей. Добрались до Ісламабаду. Все що варто пам’ятати про останній день. В барі готелю Маріот, хлопці купили пива. Пробували знайти сувеніри, але нічого толкового не було.

Далі таксі, аеропорт, переліт, Стамбул, ще один переліт, Львів.