План подорожей розписую собі в голові на кілька років наперед, але прийшов момент, коли здалось, що все що було цікаво, вже відвідав. Після кількох мандрівок Непалом та Північною Індією, створилась ілюзія, що у високих горах я вже бачив все.
Одного разу довелось попасти на розповідь колег Маріана Стрільціва та Арсена Чистякова про мандрівку Каракорумським шоссе. І мене осінило, згадав про льодовик Балторо в Пакистані, з якого ходять на К2 та інші 8-тисячники. Винесу всю організаційну нудоту в окремий пост, натомість скориставшись кіношним прийомом “минув рік”, перенесу розповідь у той момент, коли шассі літака торкнулись злітної смуги аеропорту Ісламабаду.
День 1. Одразу за дверима аеропорту тебе огортає пряне вологе повітря. Воно густе настільки, що здається його можна різати на цеглини і складати в коробки. Кожен раз отримую схожий набір емоцій, як приїжджаю до Азії.
З Ісламабаду нам потрібно було потрапити в місто Скарду, звідси починаються всі експедиції в район Балторо. Замість того, щоб два дні трястися в авто по каракорумському шоссе, ми взяли квитки на літак. Не тільки щоб зекономити час, але і для того щоб побачити гори зверху. Поки летиш, командир екіпажу проводить “екскурсію”, розповідаючи про навколишні гори.
З висоти польоту втрачається відчуття масштабу. Важко правильно оцінити розмір на відстані. Та все ж побачити таку картинку вартує. Масштаб розумієш лиш тоді, коли летиш між горами нижче рівня вершин. Отоді реально страшно.
Перед посадкою по доволі складній траєкторії капітан сказав: “Іншалла за кілька хвилин ми здійснимо посадку”. Дослівно “як Бог дасть”, варто розуміти “якщо пощастить”. Нам пощастило, але суть не в тому. Інколи мені здається, що тим “іншалла” можна передати всю Азію. Ніхто не заморочується над результаном, вийде і добре, ні то ні. Навіть в авіації.
День 2. Як і годиться перед довгим треком, день ми потратили на останні приготування та відпочинок. Ще оглянули місто, маючи кілька вільних годин.
Над містом є старий форт. З нього видно саме Скарду, і частину долини Інду. Ще є лінійка з кількох магазинів спорядження і сувенірних лавок. Китайські підробки відомих брендів, ну і такі-сякі сувеніри.
День 3. Сьогодні мали виїхати зі Скарду в Асколі – місце старту пішого маршруту. Майже вчасно під готель приїхали 3 старі тойоти. Виїхали 7:30, всього на півгодини пізніше запланованого. Для Пакистану це неймовірно пунктуально, можна сказати без затримки. Поки ламались, проходили військові блокпости, міняли машини, на місці були 16:00.
Експедиції в район Балторо стартують з Асколе як і 50 і 100 років тому. Тут нас вже чекали портери.
Всі групи, а їх порядка 10-ти ночують в одному кемпінгу. Тут страшне стовчисько з туристів, гідів, портерів ітд. Концентрація всіх груп в одному місці призводить до якої-не-якої інфраструктури. Принаймні тут є стаціонарні туалети і “душова” кабінка. Душова, являє собою бетонну кімнату з краном, відром і черпаком, але після того як весь день ковтав пилюку всього Каракоруму за щастя й таке.
День 4. Перший ходовий день. Підйом 5:30, сніданок 6:00. 6:30 вихід. Початок переходу зайшов “на ура”. 3+ години на одному диханні без привалів. Близько 11:00 зупинка на “обід”. Краще було не зупинятись… Поки ми їли, сонце почало припікати, і останні, кілька годин довелося, йти по жарі. Останні 8 км забрали багато сил. Коли знаєш, що стоянка за поворотом, коли вже бачиш табір в 100 м на протилежному березі річки, виявляється, що йти треба ще годину. Кілька кілометрів до моста, і кілька кілометрів після.
День 5. Другий ходовий день. Щоб не спектись під обіднім сонцем, ми вирішили йти без перерви на обід.
Це не сильно врятувало. Йти довелось на годину довше ніж вчора. 6,5 годинний перехід виявився не простим. Останні 3 км згадував всі погані слова що знав. Добре, що коло мене нікого не було.
Щоб не чекати решту групи, йшли за портерами. В перші частині переходу ми обганяли портерів, під кінець дня вони обігнали нас. Вони завжди біжать швидше, щоб доки прийшов сахіб, вже був готовий чай і перекус.
Стежок багато, щоб не заблудитись, йшли тими, де йдуть портери. В деяких випадках це не дуже хороша ідея. Кілька разів доводилось лазити по скелях, і перехоплюватись через виступаючі камені, щоб не впасти в річку.
День 6. На сьогодні в планах днівка. Можливість поспати, попрати речі, адаптуватись до висоти.
Не впевнений, чи можна в Пакистані розбивати табір де завгодно. Організовані групи на треку зупиняються завжди в строго визначених місцях. Продиктовано це в першу чергу доступом до питної води. Джерела з трапляються кожні 7-10 км, на відстані половини денного переходу.
Незручності є в тому, що всі групи йдуть з однаковими переходами, і зупиняються в тих же таборах. Мало з того, що кожного дня ті самі лиця, ще й в кожному таборі натовп. Туристи, гіди, портери, коні ітд. На кожного туриста тут в середньому по 2 працівника. І це все шумить і піднімає пилюку зранку до ночі. Інколи пакистанські портери ще чубляться між собою.
В кожному таборі більш менш визначені місця під намети. Тут живуть туристи, та найбільш високорангові працівники експедицій. Портери живуть просто неба поза межами табору, часто поруч з тваринами.
В таборі є стаціонарні туалети та душові – пластикові будки на цементному фундаменті з діркою в підлозі. Все відносно чисте, огиди не викликає. Щоб прийняти душ правда треба спочатку набрати відро води і притарабанити його в душову.
День 7. Четвертий день треку, і сьомий в Пакистані. Сьогодні весь день йшов дрібний дощ. І хоч хмари закрили частину гір, йти було не так погано. Принаймні не пекло сонце, і не треба було дихати пилюкою.
Сьогодні вперше вийшли на льодовик. Тепер я розумію чому насправді його так бояться. Принаймні чому не рекомендують проходити самостійно. Нагромадження осипів не закріпленого каміння і льодяних брил які постійно рухаються – те ще задоволення. Без місцевих пройти було б важко. Портери приблизно знають маршрут, але часто йдуть навмання. Спостерігав, як проходили по осипу за кілька метрів від обриву. Таке собі задоволення.
Льодовик постійно рухається, разом з ним змінюються і стежки. Їх тут багато, і легко звернути на котрусь не валідну, яка в кращому випадку заведе тебе на осип, в гіршому в тріщину.
Зато льодовик красивий. Особливо, коли з-під чорного каміння пробивається насиченого бірюзового кольору лід.
Цього року змінився рельєф льодовика, і ми не можемо в прийнятний час дойти до наміченого табору. Гід запропонував зупинитись трохи швидше. Місце називається Кхобуртсе. Якраз навпроти масиву Транго.
Звідси відкривається гарний краєвид, якщо розходяться хмари. Але є один нюанс, табір засраний в прямому і переносному значенні. Виділених стаціонарних кабінок, як у попередніх таборах нема. Якщо туристи хоча б ходять за ближчий пагорб, то портери, котрих тут в рази більше, не стидаються, і присідають де попало. Гірше всього, що тварин утримують на тих же площадках де ставлять намети. Від запаху ослячої сечі, очі лізуть на лоба і розколюється голова. Рятуюсь евкаліптовим інгалятором.
Ще тут менше народу і більш душевна атмосфера. Портери співають народних пісень, відстукуючи ритми на металевих каністрах.
День 8. Весь вечір моросив дощ. Вночі табір прокинувся від шуму. Гіди бігали між наметами, всіх будили і казали швидко йти в сторону від табору.
Спросоння, не зрозумів що відбувається, ясно було одне діється щось недобре, і треба як мінімум вибратись з намету. Незрозуміло було, чи ще вдасться повернутись до наметів, вирішили взяти найнеобхідніше, до чого дотягнулись руки. Аптечка, теплі речі, документи, спальник. На збори 30 секунд. Вискочили з намету, в таборі кіпіш.
Сходив селевий потік. І хоч стоянка була захищена, гіди вирішили відвести всіх в безпечне місце. Було чути шум каменів, але куди йде маса до кінця було не ясно. В таборі діявся, якийсь сюрреалізм. Дощ, носяться ліхтарики, і скраю співають!!! портери.
Я забув ліхтарик, вирішив повернутися за ним до намету. Поки шукав, виявилось, що ліхтарик весь час був у мене на шиї.
За кілька хвилин все скінчилось, гіди скомандували розходитись спати.
Ми з Василем вирішили спакувати речі, щоб в разі повторної тривоги не гаяти часу. Заснути тої ночі вдалося, лише понад ранок. Кілька разів зривались від різного шуму. Дехто взагалі все проспав, і про шухер довідався лише зранку.
Після нічних пригод настрій зранку був не дуже, ще й дощ сік. Але гід сказав, що йдемо вперед в любому випадку.
Як виявилось, дощ зранку не такий вже й поганий, не жарить сонце і немає пилюки. Сьогоднішній перехід був коротким. 3 години і на місці. По дорозі трохи дощило, але як тільки прийшли в табір Урдукас – розпогодилось. З Урдукасу видно кілька 6-тисячників.
День 9. Дев’ятий день подорожі. Сьогодні слова Гашербрум і Машербрум перестали бути просто звуком, а отримали цілком реальні обриси.
Зранку було хмарно. Машербрум показувався з-за хмар частинами. Видно було то відріг, то стіну, то лиш вершину. Але згодом хмари розійшлись, і можна було оцінити гору у весь зріст.
Погода майже ідеальна. Сонце, але зранку зимно, і йти не гаряче. З табору гарний вигляд. З однієї сторони Машербрум, з іншої Масив Гашегбруму і Броуд Пік. Куди не глянь скелі, льодовики і засніжені вершини.
Мені чомусь здавалось, що назви гір Машербрум і Гашербрум придумані європейцями, як наприклад Еверест. А виявилось, що це оригінальні місцеві назви мовою балті. Перша означає “королева гір”, друга “красива гора”.
Маршрут врешті вирівнявся. Замість того щоб петляти по морені, можна було більш-менш просто йти по льодовику. Сьогоднішній табір, до речі, також на льодовику.
День 10. Майже кульмінація подорожі. Сьогодні дійшли до Конкордії. Це місце злиття льодовиків Гудвін-Остін і Балторо, назване на честь площі в Парижі. В принципі якби не вітер, Конкордія могла би бути цілком милим місцем.
Звідси видно К2, Броуд-пік і Гашербрум IV.
Останні кілька днів, коли ми не йдемо, то “дивимось кіно”. Ставимо крісла (так, портери несуть крісла) в рядочок, сідаємо і дивимося на гори. Інколи таке споглядання насичене драмою та емоціями. Всі дружно чекають, коли гори “відкриються”. Вчора дивились передачу про Машербрум, сьогодні про К2.
День 11. Сьогодні по плану був перехід від Конкордії, до Базового Табору Броуд-пік, звітам після перекусу мали вирушити в радіалку до Базового Табору К2.
Поки прийшли, поки поїли, почався дощ. Само собою бажання куди-небудь рухатись пропало. Сказали гідам, що залишаємося тут, бо дощ, хмари і все таке, вони тільки були раді. Але Василь все ніяк не міг змиритися, з тим, що доведеться сидіти весь день на місці. Сказав що піде сам. Дурний приклад заразний. За кілька хвилин вся українська група була готова до виходу. Гіди не сильно зраділи, але така їх робота. Навіть якщо хтось один захоче пройтись до К2 ВС, мусить бути супровід, бо на льодовику є тріщини.
Словом незважаючи на дощ, ми поперлися.
Льодовик виглядав так, як мабуть його малює собі уява пересічної людини. Замість звичного нагромадження каміння й бруду був чистий лід. Ну майже чистий. Дорога по такому льодовику саме задоволення. Рівна, практично без перепадів висот та зигзагів.
Ближче до основи К2, почали знаходити різне сміття. Бляшанки від консерв, рештки наметів, шматки альп-спорядження. Гід сказав, що це залишки старих експедицій. Все, що залишають у верхніх таборах з часом потрапляє у льодовик на горі, і через десятки років випливає на льодовику знизу.
За словами гіда на початку 90-х лавина поховала більше десятка людей з японської експедиції.
У підніжжя К2 є меморіал загиблим альпіністам. Шматок скелі до якого прибито десятки пам’ятних табличок. Іноді це просто бляшані тарілки з вибитими іменами. Буває знаходять шматки одягу, рештки тіл ітд. Їх складають в ящики біля меморіалу. Ми бачили в коробці шматки черепа. Гід казав, що в черевиках можуть бути шматки ніг. Висотний альпінізм він такий, смерть завжди десь поруч…
Є тут і меморіал українській групі, що загинула 1994 року.
Знайшов пам’ятний знак Маріо Пухоцу учаснику італійської експедиції 1954-го року. Італійцям тоді першими вдалося вийти на вершину К2.
Добра третина пам’ятних знаків – польська. Для мене завжди було секретом, чого поляків так тягне на К2? Після того, як закінчилися складні маршрути, почалися безкисневі сходження, потім зимові сходження, потім спуск на лижах, парапланах і тд. Якщо почуєте, що хтось в не звичний спосіб піднявся на К2, скоріш за все це поляк…
День12. Перехід від базового табору Броуд Пік до Конкордії. Дорогою зустріли здоровенний натовп, в основному японці. Пенсіонери, дехто на конях. Уявляю як їм було на коні переходити льодовик… Як же ж нам пощастило, що ми були попереднього дня єдиною групою в таборі.
В Конкордії теж натовп прибавився. Сподіваюсь, вони не підуть на перевал, в той же ж день, що й ми.
Протягом дня погода кілька разів змінилася. То дощ, то вітер, то сонце, навіть трохи сніг попадав.
В просвітах між дощем встиг попрати речі. Правда, щоб посушити довелось кілька разів ховати від дощу і потім знов витягувати.
Настрій різко покращується, коли знаєш, що є ще запас чистих і теплих речей.
День 13. Сьогодні був перехід до Алі кемпа, останньої стоянки перед перевалом Гондогоро Ла (5585) – найвищої точки треку.
Перед виходом з Конкордії, наші портери стали кругом, один з гідів прочитав молитву. За попередні дні такого не помічав. Очевидно вони серйозно ставляться до підйому на перевал.
Більшість шляху по льодовику. Йти саме задоволення. Поверхня здебільшого рівна, підйом плавний. Чим далі йдеш, і вище піднімаєшся, тим кращий вигляд на К2. Шкода потім льодовик повертає, і К2 ховається. Але їй на зміну приходить Гашербрум.
Спецефектів від висоти на перший погляд немає. Але як тільки починаєш активно рухатись, відчувається слабкість.
Алі Кемп – стаціонарний пост перед перевалом Гондогоро Ла (5585). Тут постійно сидять пакистанські рятувальники. Слідкують за станом снігу і стаціонарними перилами на перевалі. Групи зупиняються тут на ніч, щоб вдосвіта вийти на штурм.
Портери перед перевалом масово “ремонтують” взуття. Приплавлюють шматки резини до підошви. Спочатку думав, що то такий ремонт, потім побачивши масовість явища, зрозумів, що то вони ставлять “шипи”, щоб взуття краще трималося.
Вечір зайняли тим, що перевіряли спорядження для підйому. Згадували як шнурувати кішки ітд.
Поговорив з гідами про перевал. Виявилось, вони не використовують ні систем, ні кішок, взагалі нічого. Але нас заставляють. Висновок, перила провішані на перевалі просто формальність для заспокоєння.
В планах сьогодні весь день валятись. Вихід на перевал запланований на 00:00.
Далі ми уже в астралі буде…
Продовження тут: Повернення в цивілізацію і легенький трек до Нагапарбату.