Делі. Індія в чорно-білих тонах.

Пересічна мандрівка Індією починається і закінчується в Делі.  І якщо по прильоту місто можна “проскочити”, просто вдало зіставивши рейси в аеропорту, то дорогою додому, так чи інакше доведеться провести тут день-другий, щоб мати час в запасі перед міжнародним рейсом.

Делі – аж ніяк не те місто, де можна спокійно провести останні кілька днів подорожі  гуляючи, привикаючи знов до цивілізації, чи вибираючи сувеніри.  Місто постійно тримає тебе в тонусі і не дає розслабитись.

Кому не пощастило з літаком, знайомство зі столицею починає з автовокзалу. Сюди стікаються автобуси зі всього сонячного Хіндустану.

Тут взаємно дотикаються два різні світи. Ось наприклад чистий зал з кондиціонерами та металошукачами на вході, а десь зовсім поруч автобуси – розвалюхи, на яких ще мабуть сам Махатма Ганді їздив випарювати сіль. Вишенькою на торті поміж того всього снують продавці мотиваційних книжок “Poor dad, rich dad”, “You can win” ітд.

Наступний крок, розібратися в хитросплетіннях громадського транспорту. Любе і різне,  мото і вело рікші, автобуси і навіть метро.

Є рікші, що їздять по принципу маршрутного таксі, і навіть індійський аналог убера.

Водій сикх біля свого годувальника.

Погода – ще одне, чим Делі б”є нижче пояса приїжджих іноземців. Температура понад 30 градусів, і дощ. Це дивне відчуття, не звичне для мешканців наших широт, коли дощ після спеки не приносить полегшення.

Ну і ще речі не можуть висохнути, в якості бонуса.

Є таке поняття в Індії, як накопичення стресу.  Індію важко витримати більш ніж 3-4 години, далі треба бігти в тихе, чисте та прохолодне місце.  Де можна сховатись від шуму, спеки та бруду.

Цього разу ми оселились в кварталі тибетських біженців. Огороджений від решти міста високим парканом, з вузенькими вуличками, де не проїде навіть мотоцикл, він став нашим прихистком на весь час перебування в Делі. Товариші перше трохи крутили носом, але після того, як побачили інші райони зрозуміли, що кращого місця тут годі знайти.

Туристичним районом міста вважається Мейн Базар.  Але через найбільшу в Індії концентрацію приставучих жебраків, я б радив його оминати.

Головне відкриття дня: всі без винятку, індійські сувеніри є в одному магазині на Мейн Базарі за адекватною ціною. Від косметики до всяких хендмейдів.

Той магазин примітив ще під час першого візиту. Уявіть собі здивування, коли вилось, що там є ще здоровенний підземний торговий зал, раз в 5 більший за зовнішній магаз.

В Лєху я купив трубку в подарунок другу, на Мейн Базарі ціна тої трубки була рівно в 3 рази менша. Плюс до того, представлений був весь спектр сувенірів, від косметики Хімалая Гербалс та інших менш розкручених брендів до буддистських співаючих чаш і ароматних паличок. На кожному товарі був код з ціною. Тобто по суті, це був супермаркет, а не просто магазин.

Відкриття номер два: за винятком косметики всі індійські сувеніри робляться в Непалі.

Десь ближче до центру натрапив на “базар електроніки”. Найбільше мою увагу привернуло кілька рядів годинникових майстрів.

Годинникар.

Поліровка корпусу годинника.

Casio, Timex, Jacques Lemans вибирай любе!!!

Продавець всякої всячини біля мечеті Jama Masjid. ВНЕЗАПНО в Делі дуже багато мусульман. Деякі райони майже повністю мусульманські. Знаючи про напружені стосунки Індії й Пакистану, та про погроми на релігійному підґрунті, для мене це стало відкриттям.

Продавець трояндової води.

Delhi hardware market – залізячний базар по нашому. Окрім типового асортименту супермаркетів мережі “Епіцентр”, тут багато досить вузькопрофільного специфічного інструменту, якого у нас на базарі точно не побачиш.

Деякі персонажі виглядають як герої боллівудських фільмів.

Фрези на будь-який смак. Продавці здебільшого мусульмани.

Пересічний індус все ж не сама багата людина, тому ринок вживаних товарів тут досить розвинутий.

Кому можуть знадобитись зношені відрізні круги, для мене залишилось секретом.

Є попит на вживану техніку, значить має бути попит на запчастини та ремонт. Ремонтують тут практично все що можна, а що не можна розбирають на запчастини, які ще мають шанс бути десь задіяними. Таке от коло переродження машин і механізмів, догми індуїзму на практиці.

Підходимо до головного залізничного вокзалу країни. Щоправда, довелось зробити довжелезний гак, щоб знайти ворота в паркані.

Індійська залізниця, бись те знали, є найбільшим в світі роботодавцем, на неї гарують понад  1,3 млн працівників. Весь той кагал обслуговує близько 70 тис км колії і перевозить приблизно 8 млрд пасажирів на рік.

Власне один з працівників залізниці кладе асфальт.

Індійська залізниця не відзначається особливою пунктуальністю. Затримка потяга на 3-4 години – звичне явище. На дальніх напрямках час відправлення може відрізнятись від запланованого ще більше.

Крайні перони залізничної станції Делі окуповані пасажирами, що довго чекають на свій потяг. Тут вони залишаються іноді по кілька днів без жодних умов.

Десь в цьому місці мене впіймав поліцейський, і в доволі грубій формі намагався щось пояснити на хінді, і силою тягнув за собою. Мені не залишалось нічого іншого, як процитувати кілька раз підряд вірш Тараса Григоровича Шевченка “Мені тринадцятий  минало”. Це був аргумент проти якого страж порядку не зміг встояти, тож довелося мене відпустити.

Взагалі в Індії білий колір шкіри часто служить перепусткою туди, куди іншим не можна, і дозволяє робити те, що іншим не положено. Якщо вліз кудись не туди, пояснюють заборону, як правило в максимально коректній та делікатній формі. Цього разу чомусь не спрацювало.

Кухня столовки з дуже великим напливом клієнтів.

Котрийсь з численних ринків. Носій чекає клієнтів.

Товарообіг тут явно не малий. Цікаво, який відсоток ВВП країни складають такі от ринки.

Як я вже казав, пригоди тут не закінчуються ніколи. Країна постійно тримає тебе в тонусі. Ніколи не знаєш, що принесе тобі наступний день чи наступне місто.

Вирішили зганяти на деньок в Тадж Махал. Не то щоб було цікаво, бо знали що там вагон туристів, але треба було якось не напряжно згаяти день.

В першому ж турбюро домовились за машину. Ціна 7000 рупій на наше розуміння була цілком прийнятною як на майже 5000 км.

Вже в 7:15 наступного ранку наше Сузукі, ввімкнувши кондиціонер (обов’язкова умова), покотило з Делі кудись на Схід.

Перший сюрприз сьогоднішнього дня – індійські автобани. Трьох рядне шосе, яких у нас мабуть і нема. Обмеження швидкості 100 ки/год, майже ніхто не перевищує. Дивно, приіндійській то любові до правил. Шосе платне, приблизно 1,5 рупії за км.

Десь перед самим Тадж Махалом якісь селяни перегородили автобан. Наламали кущів з колючками з одного і другого боку від дороги і нікого не пускали. То були в основному підлітки з палками. Проти чого вони протестують, для нас залишилось не зрозуміло. Хвилин 40 ми товклись біля них, разом з іншими водіями. Потім прийшов лісник приїхала поліція і всі розійшлись. Нікому очевидно не хотілося попасти в автозак. Палки правда самим довелось розтягувати.

Далі відносно без пригод. Сам Тадж не справив особого враження. Як мінімум на мене. Василь сказав, що його очікування перевершені. Я ж нічого особливого не відчув. Ну так, галочку поставив. Вхід 1100 рупій для іноземців і 50 для індусів. У вартість квитка входить півлітрова пляшка води, бахіли, і доїзд на, електрркарі від парковки до входу в Тадж і назад.

По суті Тадж, це сам комплекс, сад і 2 мечеті. Ну гарно, ну з розмахом, але не більше…

Годину на ту всю красоту цілком доста.

Після Таджу вирішили пообідати. Водій доставив нас в цілком пристойного вигляду чистий ресторан, де нас одразу всадовили за стіл.

Принесли меню. Ціни в середньому в тричі вищі ніж в Делі. 2 хвилини посиділи, вирішили піти. Працівники зрозуміли в чому причина, і почали в слід нам кричати: “тільки сьогодні, тільки для нас, знижка 40%”. Не знаю чому, ми повернулися. Замовили кожному колу, і почали уважніше розглядати меню. Відбувався постійний торг, що і за скільки грошей вони нам можуть приготувати. Ми замовили колу, її швидко принесли, ми необачно почали пити. Все намагались вияснити, що не так з цінами. Тут підійшов власник, почав розказувати, що в його кафе високі відгуки на тріпедвайзорі ітд. Мол шо ви тут вимахуєтесь, у мене крута контора, платіть і жріть. Попутно офіціант “рекомендував” нам якийсь набір страв за 5000 (п’ять тисяч рупій Карл). Так і ні до чого не домовившись, ми розплатилися за колу і пішли собі далі в наступну харчевню. На прощання я сказав начальнику, що раз він такий хитро зроблений, я залишу йому на тріпедвайзорі справедливий відгук.

Що тут почалося… Поки йшли до машини за нами вибігло кілька людей на чолі з начальником. Почали лунати репліки: “раз ви такі бідні, ми накормимо вас безкоштовно”. Не то щоб я на той момент був злий, чи щось таке, але кілька раз підряд пояснив їм, що напишу в неті про їх кафе. Врешті власник всунув мені гроші, що ми заплатили за колу, а друзів попросив переконати мене нічого ніде не писати.

Тут якраз прийшов наш водій і ми рушили в наступний ресторан. Думаю, якби власник не тріпався про рейтинг в тріпедвайзорі, все би закінчилось просто, ми би пішли і все.

В наступній забігайлівці історія мала шанс повторитись, але ніхто нам не розказував про тріпедвайзор. Ціни там були чуть дешевші, і нам одразу запропонували 40% знижки. Водій переконав нас, що до точки де ми дешево і дуже смачно поснідали зранку ми не встигнемо до закриття, тож ми погодились.

Через якийсь час принесли їжу. Порції були в середньому в півтора рази менші ніж зазвичай по Індії. От тобі й 40% знижка.

За трапезою між нами розгорілася дискусія, чи являється даний поступок шахрайством чи ні. Старенький притримувався позиції, що власники мають повне право встановлювати будь яку ціну, а ми можемо погоджуватись з нею або ні. Я ж казав, що в подібних закладах є 2 меню, для іноземців і для індусів, з різними цінами, і така ситуація неприпустима.

Вирішили перевірити. Підійшли до стійки, взяли різні меню, на диво обидва англійською мовою. І на тобі, одні й ті ж самі страви на 20-30% дешевші. Як пояснити одночасне існування двох цінників в одному закладі? Власник пояснив, що то меню для вегетаріанців, і порції там менші (куди вже менші???).

Словом чайових Того дня не отримав ніхто.

Вечером ми влаштували собі застілля в тибетському кварталі за ціною півтори страви в Агрі.

Отака от гонзо журналістика. В Тадж Махалі більше запам’ятався треш і угар ніж сам Тадж Махал.

Останній день в Індії. Підірвався з ліжка з  переконанням, що проспав літак. На годиннику 6:30, виліт був о 6:15. Тобто встати треба було хоча б о 3 ночі. Підступає до горла комок паніки, такого у мене ще не було. Поїзди,і навіть літаки пропускав не раз, але то було не в Індії, і не тоді коли в кишені $200, а квиток в 2-3 рази дорожчий? Що робити, як добратись до дому? Як правило у мене прораховано багато варіантів і “планів В”, але такий випадок в голову не приходив. Просто забув поставити будильник, що може бути тупіше…

Півтора роки тому в аеропорту Буенос Айреса, бачив як кілька дівчат загуляли по магазинах, і провтикали літак, вже будучи в терміналі. Перед очима стоїть картинка, як від літака плавно від’їжджає рукав трапу, а вони б’ються в істериці спостерігаючи то все з-за скла терміналу. Відчув себе на їхньому місці.

Десь за 5 хв доходить, що виліт лиш завтра, і у мене ще майже доба в запасі. Правда за цих кілька хвилин пережив більше негативних емоцій ніж мабуть за всю поїздку…

Делі мабуть не найкраще місце для цивільного туризму. Але концентрація життя на одиницю площі перекриває всі можливі незручності. Що не кажіть, а зробити пару хороших знимок тут можна!