Майже 10 років тому, Гімалаї прив’язали до себе невидимими нитками. З того часу щоразу, коли обираю куди податись у відпустку, бажання дослідити місця в яких ще не був бореться з бажанням ще раз поїхати в Непал. І приблизно в половині випадків останнє перемагає. Під час ковіду бажання лише загострюється, особливо, коли бачиш пости ФБ френдів, яким вдалося проскочити у вузьку шпарину між черговими хвилями локдауну та обмеження подорожей. Або наприклад, в листопаді-грудні, сидиш, дивишся на паскудну погоду через вікно, і думаєш: “в Гімалаях зараз трекінговий сезон”.
На початку 2021-го року терпець таки увірвався, і ми вирішили прориватися в Непал через всі ковідні обмеження, відміни рейсів, бюрократичні перепони ітд. Попри непевність авантюри, ми ризикнули, і нам вдалося! На щастя, на момент написання цього опусу світ дещо привідкрився, всі бажаючі чіпувались, а більшість авіаліній відновили рейси. Детальний опис семи кіл пекла, які довелось пройти щоб ступити на пильну землю Катманду не надасть актуальної інформації читачам, тому перейдемо зразу до того, за чим приїхали.
Так як біля Евересту та Аннапурни я вже був, цього разу вирішили піти навколо Манаслу.
Згідно правил, район Манаслу – закрита територія, доступ іноземців туди дозволений лише у супроводі місцевого гіда. Ми намагаємось подорожувати самостійно, всюди де це можливо, але проти правил не попреш. Кілька років тому, ми вже брали гіда на трек в долину Наар Фу. Але це був випадок, коли чувак погано знав англійську і просто йшов поруч, бо так треба. Відверто кажучи, корисність гіда в Непалі може видатись сумнівною, всі процеси в туріндустрії поставлені достатньо добре, щоб худо-бідно можна було організувати все самому. Але як показав досвід, в багатьох випадках хороший гід суттєво спрощує, пришвидшує, а іноді й здешевлює вирішення багатьох задач. До того ж, з класним гідом завжди веселіше, можна багато чого дізнатися і налагодити контакт з місцевими неангломовними ітд. Наш гід на Манаслу треку – Йогеш був якраз такий.
Постсовкове нутро чинило відчайдушний опір ідеї взяти на трек ще й портерів, декому з нас було важко прийняти той факт, що можна найняти когось нести твоє барахло. Але якщо розібратись, непальський портер робить приблизно те ж саме, що й український ІТ-шник – виконує роботу від якої відмовляється багатий білий містер. З нами було двійко портерів. Нір і Кумар. Йогеш взяв двох своїх друзів, мабуть сказав їм щось типу: “буде легенька прогулянка, гарно собі потусимо, потім нам ще й грошей дадуть”. Вважається, що портер не повинен нести більше 25 кг вантажу, але на практиці часто набирають по 35-40 за ті ж гроші. Ми про цей “лайфхак” дізналися вже на треку. Наші портери певно дуже з того тішились, йшли собі жартували й підспівували, таке враження ніби 25 кг за плечами і не було.
Нір був міленіалом з Катманду, модна зачіска, всякі стильні шмоточки як то абсолютно безлолкові в горах міські сонячні окуляри, він зачитував на камеру свій реп (чи що то було), вмів готувати лате з порошкового молока, і ще купа всяких модних фішечок. Кумар же виглядав як авторитетний пацан з району з великим життєвим досвідом, він багато не говорив бо погано знав англійську, натомість ніби наглядав за нами, мовляв подивлюсь, щоб ті містери не влізли де не треба. Нір і Кумар зробили наш похід не тільки легшим, але й значно веселішим.
Зима і початок весни на індійському субконтиненті сухий сезон, всі священні корови своїми копитами здіймають в небо мільйони тон пилюки, які вітри гонять до передгір’я Гімалаїв. На висотах до 3000 метрів це сильно погіршує видимість, але додає фото певного містичного шарму. А ще місцеві довбодятли, так само як їх українські брати по відсутності розуму палять траву, що теж не сприяє кришталевій чистоті повітря.
Щоб зберегти час і сили, ми вирішили заїхати якнайдалі. Взяли в Катманду джип, до місця де на думку гіда мала б закінчуватись дорога. Не скажу, що сильно здивувався, коли нас висадили на дорозі яка навіть не думала закінчуватись. У віддалених районах Непалу ведеться своє “велике будівництво”, немає нічого дивного в тому, що з плином часу якесь село буде вже не крайнім населеним пунктом, а проміжним.
За яких кілька кілометрів рівень покриття таки понизився від “автомобільного” до “ослячого”.
Два наступних дні спостерігали як будують нову дорогу. Іноді з протилежного боку ущелини, іноді зблизька. Основний інструмент для робіт в горах – відбійний молоток та динаміт. Молотками пробивають отвори в породі на невеликому проміжку один від одного. Потім в отвори кладуть вибухівку і синхронно детонують. Те що відкололось “шліфують” більш “тонкими” інструментами, кайлом і кувалдою.
Крім гір і природи, трек це ще також можливість спостерігати за життям людей, що разюче відрізняється від нашого. Більше того, уклад життя різниться в різних ділянках маршруту. З висотою міняється все, культури які вирощують, тип господарства, релігії та етнос. В низинах живуть непальці, зверху більш звиклі до холоду і гір тибетці.
Життєвий шлях непальця простий. Щоб у тебе в житті все склалось, достатньо народитись у правильній сім’ї. Якщо твої батьки посадовці, бізнесмени, на худий кінець власники готелю, рахуй у тебе вжитті вже все склалося. Кожен Божий день своєї чергової інкарнації можеш жити в своє задоволення, ні про що не паритись, старатись лишень аби не попсути нічого.
Якщо ж прийшов на світ у звичайній, не багатій родині, все дещо більш прозаїчно, варіантів не багато.
Одна з кількох доступних в регіоні професій – портер. Портери, які обслуговують іноземців, несуть по 20-25 кг. Наплічник тих, хто переносить вантажі між селами часто сягає 40-60 кг (і кажуть це ще не межа). Природньо, компенсація тих, хто не залучений до сфери туризму суттєво менша. Та й на здоров’ї така робота позначається не найкращим чином. Рано чи пізно приходить день, коли починаються проблеми зі спиною, колінами ітд, а ресурсів на їх вирішення немає…
Якщо більше пощастить, візьмуть підсобником на будову. Теж тягатимеш вантажі з купки на купку, але вантажі трошки дорожчі і трошки легші. Наприклад принести кілька десят метрів пластикової труби з найближчого супермаркету будматеріалів, за кілька днів ходу від будови.
Найбільш високорангова посада в галузі гірської логістики – погонич каравану ослів. Престиж цієї професії співорзмірний з javascript девелопментом у нас. Серед караванщиків яких зустрічали дорогою, майже всі без виключення молоді хлопці, що сильно нагадували наших 23-річних сініорів, стильні зачіски, не типова для місцевих дорожча одежа, пафосні смартфони ітд.
Будівництво доріг ведеться під контролем держави, або принаймні великої компанії з подачі держави. Мати постійну роботу у великій конторі надзвичайно престижно. Особливим шиком рахується, якщо тобі ще й видали уніформу. Цей робітник правда без уніформи.
Підвісні мости – перший рівень покращення гімалайської логістики. Іноді міст спрощує життя прям дуже сильно. Навіть невелика річечка може текти на дні глибокої ущелини, і щоб її перейти доводиться скидати і потім набирати кілька десятків метрів висоти. Страшно уявити, по яких дебрях доводилось дертись раніше, до того як побудували міст.
Непальці добре освоїли технології будівництва підвісних мостів. Підозрюю, їм допомогли інженери з більш розвинутих країн. Всі мости зроблені з металу по типовому проекту, утримуються в гарному стані.
Традиційний непальський душ. Працює кілька годин на день, і то лиш в сонячну погоду. За не сприятливих умов, вода в крані банально замерзає.
Богоугодна справа – відновлення надписів на молитовних каменях. Релігія взагалі тут переплетена з життям на порядок тісніше, ніж ми звикли. В багатьох селах основна частина соціальних активностей відбувається якраз навколо храмів.
В селі Ло (Lho) потрапили на якесь свято. Жінки з молитовними чотками (виявляється українською також “чотки”) йшли на відправлення в новому храмі.
В тому, що мало стати храмом, а зараз було лише підвалом зібралось ледь не все село. Монахи читали мантри, бабусі крутили молитовні барабани, жінки пригощали всіх солоним тибетським чаєм з топленим маслом яка. Пригостили й нас.
Вимоги до приватного будівництва тут відсутні не такі високі, як до підвісних мостів. Тому іноді можна побачити досить сміливі конструкційні рішення.
Наприклад готельчик, в якому ми жили, нагадував піратську шхуну. Дерев’яний, багатоярусний, з величезною кількістю перил, помостів і поручнів. То все сильно скрипіло під ногами, коли рухаєшся. Якби портерам посадили на плечі по папузі, цілком могли б зійти за яких корсарів. Що за піратський корабель без рому? – спитаєте ви. В магазині на першому поверсі трюмі ми знайшли дешеве фруктове вино, від якого осліпнути можна відбірний карибський ром із персональних запасів капітана. Гріх пропустити нагоду і прибухнути всякий шмурдяк як в студентські часи підняти тост за моряків.
З даху гнізда на щоглі готелю відкривався вид на все село. Нагадувало це вигляд зверху в стратегічній грі. Багато людей, всі метушаться і чимось зайняті. Хтось жене худобу, хтось несе дрова в здоровенний корзині за спиною, жінки пораються на городах, каменярі стукають по майбутніх цеглинах а будівельники з боку ладнають якусь конструкцію. Словом в селі кипіло життя. Велось своє “велике будівництво”.
Я взяв фотоапарат, і рушив у напрямку збільшення концентрації людей. Підійшов до групи якихось мужиків, що сиділи біля будови. Жестами запропонували чаю. Коли в горнятко полилась напівпрозора рідина, зрозумів що пропонували мені не чай, а роксі. Місцеве рисове вино. Не те щоб я сильно був проти. Досвід такого рівня не можна тримати в собі, я пішов в готель по друга.
Разом ми повернулись на “точку”. Мужики далі тусили біля місцевої гуральні. Наспівуючи собі під ніс “show me the way to the next roksi bar”, ми наважились зайти в середину. “Бар” був простою коробкою з бляхи з вогнищем посередині і діркою в даху, щоб виходив дим.
По периметру на лавках з круглих колод розміщувалось шановане і не дуже товариство. Від диму сльозились очі і іноді важко було дихати. Звичайно наша поява викликала ажіотаж. Нам одразу ж налили. Лимарі почали згадувати англійську, хто які слова знав, як то кажуть, з кожного по слову – “війну і мир” написати можна.
Змістовні діалоги було побудувати важко. Перехиливши кілька склянок роксі ми забрались від гріха подалі. Гроші у нас брати відмовились.
Поки ми займались експериментальним алкоголізмом етнографічними дослідженнями, портери на кухні різались в карти.
Самагаон – село в якому традиційно роблять днівку. Теоретично, тут мало б бути багато туристів, готелів та магазинів з різними містерськими витребеньками. Натомість, нічого такого немає, просто велике тибетське село. Єдиний, чи майже єдиний магазин був у нашому готелі, і то вибір був далекий від того що хотілося б побачити, втомленому після довгої дороги, пілігриму.
Самагаонський чиновник зайняв почесну позицію посеред двору.
На днівці вирішили сходити до базового табору Манаслу, але так його й не знайшли. Базовий табір – не більш ніж купа каміння на льодовику, і з року в рік його локація змінюється. Одного сезону намети зручніше ставити на тих каміннях, іншого на інших.
Натомісь бачили як з льодовика Манаслу зійшов здоровенний льодопад. Спостерігати, як тисячі, можливо десятки тисяч, тон льоду стікають по кам’яних схилах перетворючись в летючий білий пил одночасно моторошне й заворожуюче видовище. Навіть на відстані порядка кілометра від льодопаду не можна було почуватись безпечно.
Кілька вранішніх годин, якщо пощастить, то до обіду – весь час, що нам виділила природа, щоб полюбуватись горами. По обіді небо затягувало і йшов сніг, і так кожного-кожного дня. Виправилась погода лише за перевалом.
Навіть в погожі вранішні години вершину Манаслу було видно не завжди. Переважно гора одягала шапочку з хмар, і не знімала її практично впродовж всього дня.
Як ви розумієте, очікувати чогось надзвичайного від готелів на не популярному треку не варто. Тим не менше, умови проживання у “верхній” частині нас приємно подивували. Досить чисті кімнати з вікнами що щільно зачиняються та стінами без шпарин не всюди зустрінеш навіть на головних треках. Готувались до гіршого. Звіти попередніх років, навіть не дуже давніх, говорили, що останні дні перед перевалом умови не дуже.
Портери іншої групи щось курили і міряли галіфе нюхають тютюн і гріють ноги біля багаття.
Дарамсала – місце ночівлі перед перевалом Ларке Ла, висота десь 4500. Думали що доведеться спати в халупі з наваленого одне на одного каміння на холодних нарах без матраців, натомість нас чекали утеплені панельні блоки з пластиковими вікнами.
Останні метри перед перевалом Ларке (5106м). Перевал не є яскраво вираженим. Просто точка на льодовику “назначена” бути перевалом.
Бімтанг – перше село за перевалом Ларке. Наш прихід туди знаменував подолання найскладнішогї ділянки треку. Далі мало бути тільки тепліше, комфортніше і дешевше. І хоч сам Бімтанг виявився не надто теплим та гостинним, а за рівнем зручності не далеко втік від сіл перед перевалом, ми раділи.
Бімтанг розташований на плоскій частині морени льодовика, що стікає з Манаслу та інших навколишніх 6-7-тисячників. Село мальовниче, і ми про це знали, тому планували залишитись на днівку. Правда вже на місці ми передумали, вирішили зайвий день тут не проводити. Все ж таки, після двох тижнів бажання отримати теплий душ було більше за бажання побачити черговий пейзаж. Всі ми люди, що зробиш…
Перехід Бімтанг – Дарапані багатий на краєвиди. Протягом одного ходового дня ландшафт міняється від висогогір’я до хвойного а згодом і листяного лісу. Власне іноді цей відрізок виділяють в окремий трек. Як на мене, цього для треку занадто мало. На такому короткому проміжку не встигнеш як слід відвикнути від комфорту :)
Дарапані – крайня точка нашого треку, і одна з початкових треку навколо Аннапурни. Зазвичай відрізок між Бімтангом і Дарапані йдуть 2 дні, але теплий душ, і дешеве пиво манили на стільки, що зайві кілометри нас зовсім не лякали. Єдиний раз за весь трек я добряче натер ноги, але це абсолютно не заважало. Свою появу в Дарапані я би охарактеризував словосполученням “звалились з неба”. Ніби йдеш по звичайному непальському селу, яких за останні дні бачив не мало, робиш кілька поворотів, і тут буквально нізвідки натовпи іноземців, машини, магазини… Воно звісно як було село-селом, так і залишилось, але після треку відчуття, ніби вийшов на автобан.
По приходу в цивілізацію не можеш натішитись, що врешті нікуди йти нетреба, тепло і можна дихати на повні груди, але разом з тим, приходить і смуток, адже пригода закінчилась, а скільки чекати наступну – невідомо.
Трохи про залізо. В якості основної камери мав незмінний Nikon F100, та Nikon N65 в резерві. Набір оптики складався з 20, 35, 50 та 70-200. Плівка теж незмінна і улюблена Ilford HP5+. Це все доповнювала цифра Nikon D800 і 24-70. Ми йшли з портерами, тому не дуже обмежував себе у кількості фототехніки. Зазвичай у випадку самостійних треків мій набір дещо скромніший: Nikon F100 + 35/2, та Fuji X100F. Вперше взяв з собою резервну плівкову камеру, як виявилось не дарма… Ідея була простою, на одній камері плівка експонувалась як 400, на іншій 1600, щоб можна було фотографувати пейзажі та сцени в інтер’єрі. Але все пішло не за планом, в перший же вечір в Катманду у F100 поламався фіксатор задньої кришки. Це доволі типова проблема, але у мене таке було вперше. Теоретично питання мав вирішити армований скотч, але стовідсоткової гарантії такий “костиль” не давав. Адже завжди був шанс, що кришка самовільно відкриється, або щільність прилягання кришки буде не достатньою і на плівці виникне засвітка. Довелось більше користуватись резервним N65, який був доволі тугою і безтолковою камерою у порівнянні з F100. До моменту проявки я взагалі не знав, чи щось вийде, але ідея зі скотчем спрацювала. Ще понад рік я користувався F100 перемотаним скотчем, доки ганебно не втопив його у водах Індійського Океану.
П.С. Пост, з корисною інформацією для тих, хто зібрався пройти трек навколо Манаслу незабаром буде.
П.П.С. Утоплений F100 був реанімований, але це вже інша довга історія.