Амрітсар – одне з численних священних міст Індії. Місто отримало назву від священної водойми Амріт Саровар, посередині якої стоїть Золотий Храм. В релігії сикхів Амрітсар посідає таке ж місце, як Мекка для мусульман, чи Єрусалим для іудеїв.
Сикхи дбають про те, щоб про їхню релігію склалось хороше враження, і всіляко заохочують відвідувачів всіх релігій. Тут тобі автобус з аеропорту і вокзалу до храму, і готель для пілігримів, і навіть їдальня. Само собою все безкоштовно, функціонує на гроші жертводавців. Їдальня доречі кажуть найбільша у світі, щодня тут харчується кілька десятків тисяч людей.
Амрітсар таки значно чистіший за те ж Делі. Менше корів, менше гівна на вулицях, менше машин (ЯК?), відповідно тихіше. Біля Золотого храму взагалі здається, що це не Індія, а розвинута арабська країна.
Храм, кажуть, був колись мармуровий, потім котрийсь з махараджів пожертвував 50 кг золота, і він став золотим.
Центральна частина храмового комплексу, власне сам Золотий храм повністю відкритий для відвідувачів. Ходити можна по всіх трьох поверхах. Не бачив, щоб головна святиня цілої релігії була настільки доступна для відвідувача іншого віросповідання. В деякі частини індуїстських храмів не індусам вхід заказаний, про мусульманські Каабу взагалі мовчу. Фотографувати не можна всередині, але багато кого це не зупиняє.
На території чисто на стільки, що багато хто прямо там і спить. У храм не можна заходити взутим, прямо перед входом щось типу гардеробної для взуття, здаєш тапки, получаєш номерок. Само собою все безкоштовно. В храмі кілька точок роздачі води, вода доречі фільтрована.
Найбільша у світі безкоштовна їдальня.
Пенджабці – найбоєздатніша частина індійської армії. В не спокійному Кашмірі зустрічав багато сикських військових частин. Як і у нас, туn прийнято жертвувати “на храм”. Військові – найбільш активні жертводавці, імена цілих частин викарбувані в мармурі прикрашають стіни храму.
Амрітсар показує яким би мало бути ідеальне місто з точки зору сикхів. Шкода тільки ідеальне воно в дуже обмеженій площі. Метрів за 100 від головного храму вже треш.
Бічна вулиця від попереднього фото.
Тут я отруївся вперше. Не пішло лассі.
Все, що не храм то – базар. Азія така Азія.
Тут отруївся вдруге за день. Їжа виявилась надто гострою. Два дні після того боясвся необережно чхнути.
В супереч стереотипам, індійська їжа не така вже й небезпечна для життя. Правильні місцеві підкажуть вам правильні заклади. Ключове слово “правильні”.
Кулча – основа пенджабської кухні, варіація на тему традиційного картопляно-борошняного пирога – парати. На відміну від парати, кулча готується не на сковорідці, а печеться в тандирі.
Дєрзкий і чоткий.
Свого часу Амрітсар був під контролем імперії Моголів (не те саме, що монголи). Це значною мірою відбилося на архітектурі, шкода тільки індуси її не дуже бережуть. Уявіть який би красивий міг бути цей дворик, якби реставрувати балясини і огорожу.
Температура за бортом +39-40, собака охолоджується об мокрий цемент.
“Подарунковий сертифікат” – паперові вироби зі справжніх грошей, що дарують на різні урочисті події.
Кілометрах в 30-ти від Амрітсару пакистанської кордон. Індія з Пакистаном, не то шоб дуже дружили. Якщо не помиляюсь, офіційно ще до тепер воюють. Кордон між двома країнами відкритий лиш в одному місці. То вам не Україна, де в самій тільки львівській області в “Бедрьонку” можна попасти з п’яти різних пунктів пропуску.
Як мінімум колись індо-пакистанський погран перехід був не цілодобовий. Щодня о 18:00 його закривали. А перед закриттям, прикордонники двох країн любили один перед одним повикаблучуватись. Згодом хтось проговорився, і подивитись на той цирк почали приходити люди. Коли людей стало надто багато, збудували трибуни, поставили апаратуру, і придумали ціле 30-ти хвилинне шоу. Дойшло до Того, що тепер даний перехід використовується тільки для балетно-пістолетних вистав, а транспорт йде через термінал неподалік.
Трохи про шоу. Поки дві країни змагаються, хто кого перекричить і перед ким більше випендриться, на шоу щодня приходить по кілька тисяч людей. Як індусів так і іноземців, з пакистанської сторони людей буде поменше.
Індійські трибуни збудовані в кілька ярусів з дотриманням принципу расово-кастової сегрегації. Для плебса звичайні бетонні лавки на периферії, по типу трибуни на шкільному стадіоні. Для іноземців і тих індусів що біліше – трибуни з кріслами прямо навпроти точки де відбувається основна дія.
По кількості вєсєлья, хіндуси явно пакистанців переплюнули. Поки в Пакистані шеренгами заходять на трибуни (у них до речі також трибуни двох типів), в Індії вже на всю катушку угар. Починається все з того, що дівчатам дають побігати з прапорами, потім дівчаток міняють на жінок більш поважного віку. Як всі набігаються, влаштовують масову дискотеку, в якій чогось самі тільки жінки.
Публіку розігріває масовик-затійник, з вусами Фреді Меркюрі. Гей класика 80-х, бракує тільки майки і дзеркальних окулярів.
Коли починається дійство вздовж трибун проводять прикордонного лабрадора, 2 вівчарки і чувака з міношукачем. Вони рапортують старшому, мол “пост здали”. Після них на доріжку виходить балетна команда – солдати в красивих одностроях, що крокують то як Монті Пайтон, то задирають ноги, що дивуєшся, як він ногою сам себе не вирубить? З пакистанської сторони відбувається те саме, за винятком того, що в їхній почесній варті немає жінок. На індійському боці взагалі показово багато жінок у формі. В паків не помітив жодної, мабуть в пакистанську армію жінкам не можна. Далі солдати з обох сторін попарно підходять до лінії розмежування демонструючи один – одному розтяжку, і погрожуючи войовничими жестами. Публіка реве в екстазі щоразу як хтось з солдатів високо задирає ногу, і скандує патріотичні гасла в стилі “хай живе Хіндустан”. Закінчується процедура тим, що прапори опускають, а солдати (ймовірно начальники варти) тиснуть друг другу руки.
Шоу мене дико потішило, особливо в моменти, коли солдати злобно махають один – одному кулаками і тупають ніжками. Як на мене, то не більше ніж смішна фалометрія. Якщо є реальна загроза війни з сусідом, то армія має бути на полігоні, а не мірятись в кого довша розтяжка.